Читати книгу - "Маленька, Драч Марія"

Між нами щось змінилося і не в ліпший бік. Я відчувала це настільки гостро, як, наприклад, можна відчути зміну температур у приміщенні чи раптовий стрибок тиску. Все було добре… На перший погляд. Ми зустріли Новий рік, усі святкові вихідні провели разом, навіть до ветеринара з’їздили. Габріель як і я був дуже схвильований станом нашого кота, якому ми ще ніяк не могли вигадати ім’я. Почали в Інтернеті шукати абстрактну композицію для стіни в спальню кімнату. Всі ці маленькі клопоти повинні були нас згуртувати, але нічого цього так і не трапилося. Ми почали стрімко віддалятися один від одного, незважаючи на те, що ми постійно були разом. Але тільки фізично ми знаходилися поруч, а подумки Габріель постійно був десь дуже далеко.

Я не хотіла миритися із цим. Мені було необхідно знати й відчувати, що Габі тут, поряд зі мною. Без нього я відчувала себе самотньою. Занадто швидко я прив’язалася до цього чоловіка, наче супутник, який вже не уявляє існування без своєї планети. Я декілька разів намагалася поговорити з Габріелем з приводу того, що так сильно пригнічує його, але він кожного разу просто шуткував та перестрибував з однієї теми розмови на іншу. Мене це ображало та навіть злило. Адже ми не просто зустрічаємося, а ЖИВЕМО разом. Я пам’ятала про нашу домовленість – не втручатися у справи Габріеля та не брехати йому. Але з першим пунктом з кожним новим днем ставало все складніше справлятися.

Хто я для Габі? Просто наївна дурненька, з якою можна спати та інколи розважтися? Таке припущення, наче лезом по серцю дряпнуло. Ні, він не такий… Але сумний висновок самостійно вимальовувався у моїй підсвідомості. Я ж про Габріеля знала не так багато, як би мені хотілося. Ми ніколи не торкалися його минулого життя, яке він ретельно оберігає. А мені хотілося більшого. Хотілося не тільки тактильно відчувати Габі, але й емоційно. Спочатку мені здавалося, що між нами виник цей емоційний зв'язок, але зараз він став таким тонким, майже прозорим, немов ось-ось повинен зовсім зникнути.

Врешті-решт, я більше не могла мовчати. Невідомість почала лякати та нав’язувати негативні думки. Може, в нього хтось з’явився? Може, я просто стала йому непотрібною? Щоб не уявляти собі всю цю дурню, я терпляче дочекалася Габріеля з роботи, із чітким наміром серйозно побалакати.

- Як справи на роботі? – я вирішила почати здалеку.

- Нормально, - він як зазвичай задумливим поглядом дивився на свою чашку кави. Ось знову подумки знаходиться десь далеко.

- З тобою усе добре? – м’яко запитала я.

- Так-так, абсолютно, - ледве помітна посмішка, невпевнена відповідь.

- Точно? – я сіла до нього на коліна та обійняла за плечі.

- Так, - Габі поцілував мене в скроню та зробив ковток кави, перший ковток з моменту, коли я подала йому чашку. Вже минуло хвилин двадцять, не менше.

- Тебе щось турбує, я це бачу, - я провела кінчиком пальця по зморшці між брів. Знаю, що йому це подобається.

- Ні, тобі це лише здається, - знову ця невпевнена нещира посмішка, через яку мені не по собі.

- Габріель, я так більше не можу, - чесно зізналася я. – До чого ми рухаємося? – я підвилася з колін, відійшла до вікна та обхопила себе руками.

- В якому сенсі?

- В прямому. До чого ведуть наші стосунки? Що буде з нами через півроку? Рік? Ти продовжиш працювати, а я буду чекати тебе вечорами? Інколи зустрінемося з твоїми колегами під час якого-небудь свята? А потім? Що буде потім? Ти зостанешся зі мною? Підеш? Що? – я говорила спокійно, але тремтіння в голосі зраджувало мене.

- До чого всі ці запитання? – Габріель схрестив руки на грудях та уважно подивився на мене.

- А чому їх не повинно бути? Ми стоїмо на місці, хіба ти цього не бачиш?

- А чого ти хочеш? Весілля? – він злиться.

- Я не про це кажу. Вже минуло декілька місяців, а ми досі знаходимося там, з чого починали. З тобою щось діється, але ти наполегливо мовчиш про це. Це ранить мене, я хочу тобі допомогти, а ти поводиш себе так, наче ми незнайомі люди. Чому так? Чому ти не хочеш мені довіритися? Чому тримаєш мене на відстані?

- Я не тримаю тебе на відстані, - Габріель знервованим рухом пальців торкнувся свого волосся на потилиці.

- Хіба? Добре, тоді розкажи мені що-небудь.

- Що саме?

- Що завгодно. Чи був ти одружений? Є діти? Яким було твоє дитинство? Де твої родичі? Перше кохання? Коли твій день народження? Як ти навчався у школі? Скільки ще повинно сплинути часу, щоб ти почав мені довіряти? Це ображає. Таке відчуття, немов… немов я тобі потрібна тільки для… для розваг. Адже ти не в цій квартирі жив до моєї появи. Сам мені про це казав. А де тоді? Чому стільки аспектів твого життя для мене знаходяться під забороною?

- Поліна, тільки не починай трахати мені мозок, із цим завданням сьогодні чудово впоралася робота, - його голос був пронизаний втомою. Можливо, було б краще заспокоїтися, але ця його фраза остаточно мене розізлила.

- Отже, я трахаю тобі мозок? Прекрасно! – хмикаю. – Знаєш, до біса цю розмову. Так і знала, що нічого доброго з цього не вийде, - я попрямувала у вітальню.

- Що ти маєш на увазі? – я не очікувала, що Габріель піде за мною.

- Те, що заздалегідь знала – ця розмова не вийде. Тобі плювати на мене.

- Ти з глузду з’їхала?! – Габріель здивовано подивився на мене. – Все що завгодно, але мені точно не плювати на тебе.

- Хіба? А як інакше охарактеризувати твою поведінку? Як би ти себе повидив, якщо я б завжди мовчала та ні про що тобі не розповідала?

- Не знаю, напевно, злився, - зітхає.

- Тоді чому я не можу злитися?

- Злись, але не звинувачуй мене в байдужості щодо тебе! – Габріель швидко розстібнув комірець сорочки, ніби стало важко дихати.

- Добре, тоді поговоримо? Нехай, це буде будь-яка нейтральна тема.

- Ринкова економіка? – краєчок його губ скривився у насмішці.

- Ти просто нестерпний! Завжди! Завжди, коли я хочу тебе розворушити ти тільки те й робиш, що жартуєш! Це бісить!