Читати книгу - "Маленька, Драч Марія"

- Гаразд, - психує. – Хочеш поговорити? Добре. Щодо того, чи був я одружений? Ні, ніколи не був. Діти? Теж немає. Дитинство? Дитбудинок. Де мої родичі? Гадки не маю, ніколи їх не знав і знати не хочу. Перше кохання? Дівчинка Світлана – сусідка за партою. День народження? Тридцяте вересня. Навчання в школі? Двієчник! Цього достатньо?!

Я мовчки стояла і розгублено дивилася на Габріеля. Він відповів на всі запитання в чіткій послідовності, а це означає, що він мене добре чув на кухні. Але він просто чув, не розуміючи всієї суті.

- Ніколи не звинувачуй мене в тому, чого я не робив, - його голос звучав придушено. – Я завжди думаю про тебе, навіть коли на роботі аврал. Роблю усе тільки щоб тобі було зручно. Навіть цього сраного кота притягнув сюди. А мені це нелегко далося. Нехай, я не зразковий чоловік, але ще й не останній покидьок. Я не звик скаржитися, зрозуміло?! – тепер Габріель себе не стримував. – Ненавиджу оголювати свої почуття, свою душу! Це погано, дуже погано, я розумію. Але… Я такий, яким народився. Мені б хотілося поділитися тобою своїми проблемами, але я не можу. Не виходить. Це змушує мене страждати, нервувати й одержимо шукати вихід із ситуації, - він замовк, сховав обличчя в долонях, зітхнув.

- Габі, - тихо звернулася я до чоловіка.

- Ні, - він захитав головою. – Не треба мене зараз чіпати.

- Дозволь допомогти, - я зробила крок у його сторону.

- Ні, - якось напружено повторив він. – Мені потрібно провітрити голову, - Габріель розвернувся та стрімко вийшов з квартири, схопивши пальто.

Грюкнули двері. В квартирі утворилася неприємна дзвінка тиша.

***

Я випив уже другу порцію подвійного віскі. Горло обпекло. Це не допомагало видрати з голови шматки недавньої розмови з Поліною. Хоча, вже давно потрібно звикнути до того, що мала ввійшла в мою кров, а єдиний спосіб позбавитися її – розкрити собі вени.

Злюся… Дуже злюся… Аж трясе всього. Злюся на неї, але переважно на себе. Мене сильно зачепили слова малої щодо того, що я байдуже ставлюся до неї. Це не так. Звісно, я багато працюю і, напевно, не приділяю Поліні стільки часу, скільки б їй хотілося. Але… Дідько! Таке життя! Неможливо нічого не робити, але постійно залишатися власником великої компанії, який отримує високу заробітну плату. Цього не буває.

До того ж, я не звик скаржитися. Буду подихати, але нікому нічого не скажу. Одного разу довірився Михайлові, коли реально загинався, так він тепер постійно мене цим дорікає. Випиваю ще віскі, прошу бармена повторити замовлення. Закурюю. В голові крутиться стільки різноманітних думок, від яких вже блювати хочеться. Думаю про Софію, про Поліну, про все це сране життя. Адже й справді, куди мене ведуть стосунки з малою? Я хочу бути з нею, це навіть не обговорюється. Можливо, наступного року було б непогано, якби вона вступила до якого-небудь університету. А потім… Дітей хочу, її усю хочу й назавжди. Але зараз зарано говорити про весілля, тим паче, що Поліна саме ще як дитина. Але на перспективу… Чому б і ні?

В грудях починає боліти від того, що зі своїми комплексами й страхами можу безбожно все просрати. Адже знаю, якщо вона піде, я звихнуся. Знаю, але все одно не можу побороти самого себе. Схоже, ще не так сильно притиснуло, тому й поводжу себе як останній покидьок.

Дивлюся на телефон, вона мені не дзвонить, я – їй. Нам обом потрібно трохи охолонути. Знов п’ю, але розслаблення так і не відчуваю. Голова в якомусь густому тумані, фокус розмитий, але мозок все одно працює як зазвичай. Ще декілька разів прохаю повторити, коли віскі мені вже не лізе, розраховуюся та йду у вбиральню. Музика в барі гримить як навіжена.

В туалеті був тільки один чолов’яга. Він вимив руки та пішов геть. Стою навпроти розмальованого дзеркала, дивлюся на себе. Ну таке… Видовище жахливе. Опустив голову в раковину та ввімкнув кран. Холодна вода допомагає мені остудитися. Хочеться вити через те, що я – шмат лайна, який не в змозі побудувати нормальні стосунки з дівчиною. Здається, віскі почало діяти, тому я себе намагаюся жаліти. Пияка!

Підняв голову, протер очі та стомлено привалився до раковини. Спостерігаю за тим, як вода стрімко ллється з крану. Вимикаю. Знов дивлюся на себе в дзеркало, сп’яніло посміхаюся, а потім замахуюся і розбиваю кулаком це ненависне дзеркало на уламки. Біль від удару притуплюється через віскі, бачу тільки кров та декілька крихітних уламків, що застрягли в шкірі. Моя злість лише на половину вгамувалася, але я вже відчуваю себе значно легше.

Залишаю вбиральню та перед тим, як зовсім піти з бару, кладу на столик достатню суму грошей та звертаюся до бармена:

- За розбите дзеркало в чоловічому туалеті, - пояснюю та йду геть.

На вулиці вже давно ніч, машин практично немає, тому я жену на небезпечній швидкості. Знову курю та погано розумію, що краще сповільнитися, інакше опинюся перевернутий на узбіччі. Замість цього втоплю педаль газу в підлогу. Декілька різких поворотів розносять по венах маленькі голки адреналіну, але я ігнорую їх.

Вже бачу знайомий багатоповерховий будинок. Обережно в’їжджаю у двір та прямую до свого місця на парковці. Не знаю, як так трапилося, але я врізався у ліхтарний стовп. Мене труснуло і я вдарився обличчям об кермо. Перед очима все поплило. Спрацювала сигналізація, я вимкнув її, але голову не підняв. В носі та на чолі відчув вологу. Кров. Добре.

Не знаю, скільки я так просидів. Може, хвилину, а, може, годинну. Хтось постукав у вікно. Автоматично опустив скло та трішки повернув голову вліво, щоб подивитися на нашого охоронця. Гарний чоловік. Він був свідком багатьох переламних моментів мого життя.

- Габріель, де це ти так наклюкався? – схвильовано запитує Павло.

- Був грішок, - сміюся та відчуваю присмак крові в роті. – Трохи перебрав.

- Тобі допомогти?

- Ага, - практично вивалюся з автомобіля. В голові паморочиться, ще й нудить.