Читати книгу - "Опір путінському режиму, Браудер Білл"

То була стандартна візитна картка ФСБ.

Все це сильно напружило подружжя, але Микола твердо вирішив йти до кінця.

1 жовтня, за два місяці після приїзду до Нью-Йорка, Микола мав відповісти на запитання захисту "Превезона". Допитував його Джон Москоу, а Весельницька спостерігала за трансляцією з Москви. Першою вимогою Джона Москоу було повідомити йому, де в Нью-Йорку проживає Микола із сім'єю.

Микола відмовився відповідати на це запитання.

Наступне запитання Джона: хто живе з Миколою, і чи має він постійну охорону?

Микола відмовився відповідати і на це запитання.

Джон Москоу продовжив так само і запитав, коли він планує повернутися до Росії.

Відмова.

Так тривало кілька годин поспіль, протягом яких Микола не втомлювався відшивати Джона Москоу. Можливо, Джон досяг би результату нахрапом, якби на місці Миколи була би більш слабохарактерна людина, але Микола щодня стикався із ще неприємнішими людьми в Росії, тому не звертав на Джона особливої уваги.

Допит зайняв практично увесь день. Наступного дня ставити запитання була черга американської прокуратури. Запитання Пола стосувалися лише ланцюжка передачі матеріалів справи Хлєбнiкова: ці дані були потрібні, щоб гарантувати ухвалення матеріалів судом. Зрештою, Пол отримав те, що йому було потрібно для суду, а "Бейкер-Гостетлер" допитала свідка у справі, і змагальність процесу була дотримана.

Рівень загрози для Миколи трохи знизився, і тепер, хай би що не трапилося, докази зі справи Хлєбнiкова вже були в суді. Звичайно, Микола розумів, що через допомогу уряду США у нього можуть виникнути серйозні неприємності на батьківщині, але судовий процес уже не зупинити.

І все ж таки Америка була чужою для Горохових країною, і всупереч ризикам вони хотіли додому. Наприкінці жовтня вони повернулися до Москви з подякою від уряду США.

Микола зайнявся справами, що накопичилися, Юля повернулася на роботу, а Діана — до школи. Поступово їхнє життя повернулося в нормальне річище, і згодом поїздка до Нью-Йорка дедалі нагадувала сон.

* * * Але ситуація погіршилася на початку 2017 року, коли Микола виявив дуже важливий поворот у справі Магнітського. До його рук потрапило електронне листування Андрія Павлова, що підтверджувало змову зі співробітниками МВС у прихованні їхньої причетності до афери з поверненням 230 мільйонів доларів податків із російської скарбниці. Микола вважав, що його необхідно подати до суду та цим підірвати брехливий наратив влади про непричетність співробітників МВС до крадіжки бюджетних коштів.

22 березня 2017 року мало відбутися судове засідання, на якому Микола хотів подати листування та відкрити справу Магнітського у зв'язку з новими обставинами.

Але на засідання він не прийшов.

За день до цього, 21 березня після полудня, Юлі на роботу зателефонувала Діана. Вона ридала: "Мамо, тато впав із даху!" Горохови жили на останньому поверсі п'ятиповерхового будинку в Москві у квартирі з великим балконом. Тобто Микола впав із висоти приблизно 16 метрів.

Того дня Микола був на балконі та підіймав ванну та будівельні матеріали для ремонту квартири через балкон за допомогою лебідки, яку він неодноразово використовував для цих цілей. Конструкція була перевіреною та безпечною.

Юля спробувала дізнатися хоч щось, але Діана була збентежена і не могла зв'язно говорити. Перервавши розмову, Юля набрала номер телефону невідкладної допомоги 112, щоб дізнатися, чи не надходив до них хтось із характерними травмами. І хоча Москва — величезний мегаполіс, населення якого приблизно дорівнює населенню Нью-Йорка, диспетчер одразу відповів: "Так, схожого чоловіка доправили до Боткінської лікарні гелікоптером".

Юля зателефонувала до лікарні. Там підтвердили, що Микола у них, але відмовилися повідомляти деталі телефоном.

Вона вибігла з офісу та помчала до лікарні на метро. Не встигнувши перепочити, Юля попросила в реєстратурі дозволу побачити чоловіка.

На неї чекала така ж стіна байдужості, як і Женю Кара-Мурзу до цього. Їй сказали, що Микола у реанімації, і відправили чекати до кімнати для відвідувачів поряд з реєстратурою. Але звідти їй не було видно коридору, що з'єднує реанімацію з ліфтами, і, боячись пропустити перевезення Миколи, Юля сіла на підлогу просто в коридорі та почала чекати.

За чотири години з реанімації з'явилася каталка з Миколою у супроводі медсестер. Юля кинулася до нього. Його очі були розплющені — точніше, праве око. Ліве було повністю забинтоване. Весь лівий бік обличчя був суцільною гематомою з глибокими саднами.

Юля кликала його, але у відповідь він лише стогнав. Не зупиняючись і не реагуючи на її прохання дати їй хоч хвилинку побути з чоловіком, медсестри вштовхнули у ліфт каталку, показуючи жестами, що їй з ними не можна.

Пригнічена, вона ще дві години залишалася в лікарні, благаючи медсестер та адміністраторів дозволити їй поговорити з лікарем. Але стіна байдужості бубоніла: Микола у відділенні інтенсивної терапії, години відвідування закінчилися, приходьте завтра у відведений час. Майже о десятій вечора за нею заїхав друг сім'ї та відвіз її додому. Вночі вона майже не спала.

На світанку Юля задрімала, але її розбудив телефонний дзвінок. Вона почула ледь знайомий чоловічий голос. Той, хто дзвонив, представився Іллею. За хвилину вона пригадала — це знайомий Миколи з інституту, якого вона бачила лише кілька разів.

Нагадавши їй, хто він, Ілля раптом заговорив жорстко, без жодного співчуття:

— Мабуть, ви чекали подібного?

— Чого саме?

— Ну, не мого ж дзвінка. Того, що трапилося з Миколою... До речі, як він? — спитав Ілля ніби між іншим.

— Погано. В реанімації.

— Ви думаєте писати заяву?

— Я... я не знаю, — розгублено відповіла Юля. Вона ще не встигла подумати про поліцію.

— Я не раджу. Будь-яке може статися, поки він у лікарні.

Це пролунало як погроза.

— Мені час, — тільки й змогла відповісти Юля і повісила слухавку.

Так! Викинути цього Іллю з голови, підвестися з ліжка, заварити чай, допомогти Діані зібратися до школи та знову мчати до лікарні у встановлені години прийому.

У реєстратурі сказали те саме:

— До нього не можна.

— Але чому?

— Він непритомний.

— Ну і що?

— Мені дуже шкода, але до нього не можна, — повторили у реєстратурі.

Що це за лікарня така — дружину не пускають до хворого чоловіка? Юля блукала по приймальному покою, сподіваючись, що Коля прийде до тями, або лікарі передумають і дозволять з ним побачитися. Не сталося ні того, ні іншого. О третій годині вона змушена була піти: "встановлені години відвідування" закінчилися.

Увечері їй зателефонував Сашко, колега чоловіка, спитати, як справи у Колі та чи не треба йому чогось. Розповівши про свій день, вона поділилася й історією про дивний і тривожний дзвінок Іллі, і його наполегливою рекомендацією не звертатися до поліції.

— Навпаки, — категорично сказав Олександр. — Обов'язково це треба зробити. Це захистить Колю.

На ранок Саша був у Юлі та допоміг їй скласти заяву з описом того, що сталося. Наприкінці вона вказала, що вважає те, що сталося, навмисним замахом на життя чоловіка, помстою за його роботу у справі Магнітського.

Разом з Олександром вона подала заяву до найближчого відділення поліції, передавши його черговому. Той швидко переглянув заяву і розсміявся. "Ви серйозно? Ваш чоловік не такий уже важливий птах, щоб його вбивати!" — сказав він. Протягом п'ятнадцяти хвилин вони намагалися пояснити йому, чому вони так вважали, але черговому це було нецікаво. Проте Юля залишила заяву в нього.

У другій половині дня в лікарні їй нарешті дозволили побачитися з чоловіком. Відділення інтенсивної терапії розташовувалося на останньому поверсі та було од­нією великою палатою, повністю заповненою нещасними пацієнтами. Деякі стогнали. Їх роз'єднували лише миршаві фіранки, але поєднувало страждання. Микола був при тямі, але його вимов було не розібрати. Він постійно повторював: "Навіщо ти тут?" — мабуть, не розуміючи, хто вона, і: "Як інші?" Юля не розуміла, кого він має на увазі.

Микола був живий, і Юля цьому раділа, але страх, що травма голови може призвести до незворотних наслідків, стискав її серце. Їй досі не дали медичного висновку і лікарі майже нічого не говорили. Але було важко уявити, що падіння 53-річного чоловіка з висоти шістнадцяти метрів мине безслідно. Вона сиділа поруч з ним стільки, скільки дозволяли "встановлені години", і пішла додому в тумані невизначеності.

Коли вона підійшла до під'їзду, туман згустів ще більше. На неї чекали двоє поліцейських, один із них із включеною камерою. Відразу стало зрозуміло: вони тут не для розслідування. "Коли ви заберете свою заяву?" — вимогливим тоном запитав той, що не знімав.

Юля подивилася на них і, не промовивши жодного слова, пішла нагору.

Прокинувшись уранці, вона звернула увагу на поліцейську машину поряд із будинком. Набравши маму, Юля попросила провести Діану до школи, якщо поліцейські вирішать зупинити дитину.

Поліцейська машина була там же, коли Юля вийшла, щоб вирушити до лікарні після обіду. До неї знову підійшли поліцейські з камерою і гаркнули: "Ви заберете заяву?" Не відповівши, вона пройшла повз.

На щастя, у лікарні ніхто з них на неї не чекав. Микола був при тямі, але залишався у відділенні інтенсивної терапії.

За ніч його стан значно покращився. Тепер він повністю усвідомлював, хто вона, але досі намагався зрозуміти, чому він тут. Усміхаючись, Юля взяла його за руку. Він спробував усміхнутися у відповідь, але травми спотворили обличчя болем. Він запитав, чи все гаразд із Діа­ною, і поцікавився, як ми в Лондоні. Юля почала жваво розповідати, що з Діаною все добре, їй моторошно і вона переживає, але вдячна небесам, що він вижив.

Юлі нарешті дали ознайомитися з медичною карткою. У Миколи була роздроблена нижня щелепа, зламано одинадцять ребер, страшна внутрішня кровотеча, закрита черепно-мозкова травма, струс мозку та сильне пошкодження лівого ока з очницею. На подив, руки та ноги були в порядку, серце, легені та інші життєво важливі органи — також. Попереду місяці болісного одужання, ряд пластичних операцій з реконструкції обличчя, зір буде ослаблений і, мабуть, надовго, але, якщо порівнювати з тим, що могло статися, це було диво.

Вони проговорили до закінчення "встановлених годин".