Читати книгу - "Це не моя справа"

Старанно оминаючи калюжку, я підійшов до Литтл-джонса, нахилився, доторкнувся до руки. Вона була ще тепла. Я підняв її, але вона безвільно впала на килим. Помер Литтлджонс зовсім недавно.

Я був такий здивований і нажаханий, що кілька хвилин лише тупо дивився на труп; жодної думки не було у мене в голові. Я наче закляк. Зненацька серце моє почало так сильно калатати, що мені стало важко дихати. Бо двері в дальньому кінці кімнати повільно прочинилися.

— Хто там? — запитав я якимось чужим голосом.

Двері рвучко розчахнулися. Я мимоволі зробив крок назад. У дверях стояла Нетта. Ми мовчки дивилися одне на одного поверх трупа Литтлджонса.

Тоді вона врешті промовила:

— О, Стіве! Слава Богу, що ти мене нарешті знайшов!

Я застиг на місці, як бовдур, а вона підбігла до мене і схопила за руку.

— Стіве, це ж я, Нетта! — ридаючи, крикнула вона, кидаючись мені в обійми.

Я мовчки стояв, тримаючи її в обіймах, не в силах відвести погляд від тіла Литтлджонса.

— Забери мене звідси, Стіве! — ридала вона. — Забери мене звідси!

Я врешті скинув із себе заціпеніння, обійняв її за плечі та відвів у спальню. Ми сіли на ліжко, і я дав їй час виплакатися. Не знав, чим її розрадити.

Нарешті спромігся сказати:

— Нетто, так ми ні до чого не дійдемо. Ти мусиш мені все пояснити, і я спробую тобі допомогти.

Вона відсунулась від мене, і в очах її застиг жах. Автоматично поправила густе руде волосся.

— Ти не розумієш, — промовила вона хриплим, чужим, надтріснутим голосом. — Я вбила його! Чуєш? Це я вбила його!

Я похолов, намагаючись щось сказати, але не зміг видушити зі себе ні звуку.

Раптом вона скочила на ноги і побігла до дверей, однак я зміг її перехопити на ходу. Обоє налякані, ми тупо дивилися одне на одного.

— Ти вбила його? — луною повторив я. — Боже ж мій, Нетто!

Вона осіла зі мною поруч. Я вчув бузковий запах її волосся.

— Тепер мене посадять, Стіве! — простогнала Нетта, ридаючи у мене на грудях. — Досі я трималася від цього подалі, але тепер вони мене таки дістануть.

Я відчув, як холодний піт струменить мені скронями. Єдине, чого я хотів, то це втекти звідси — подалі від цього пекла — і залишити її. Це ж було вбивство — те, чим я не міг легковажити і мусив би передати справу Корріданові, якщо в мене нічого не вийде. Це було вбивство! Я схопив Нетту за руки, намагаючись щось вимислити. Можливо, саме моменти насолоди, котрі дала мені ця крихітка два роки тому, і допомогли мені подолати жах, який тепер відчував. Може, саме тому я від неї й не втік.

— Заспокойся, — сказав я, пригортаючи її до себе. — Що нам треба, то це випити. Чи є в цьому домі хоч трохи віскі?

Вона здригнулась і ще міцніше приліпилася до мене.

— Он там, — сказала вона.

Я зрозумів, що вона мала на увазі. Легенько відштовхнув її від себе і всадовив на ліжку.

— Будь тут. Я зараз повернуся.

— Ні! — скрикнула Нетта, і голос її злетів кудись угору. — Не залишай мене, Стіве! Ти не повинен мене залишати!

Вона схопила мене за руку, і її нігті боляче уп’ялися в зап’ястя.

— Усе гаразд, — я спробував заспокоїти її, хоча в самого зуби вистукували дріб. — Я повернусь уже за мить. Заспокойся, добре?

— Ні, ти не повернешся! Ти втечеш від мене. Ти залишиш мене в цьому пеклі. Але ж ти цього не зробиш, правда, Стіве? Ти мене не покинеш!

Вона знову заридала, а тоді затулила обличчя руками і дико завила.

Цей звук блискавкою розсік мені череп. Я закляк від жаху. Розчепив її руки і вліпив добрячого ляпаса. Нетта впала на ліжко навзнак.

Я нахилився над нею.

— Стули пельку, мала дурепо! — Я весь тремтів, холодний піт заливав мені очі. — Ти що, хочеш, щоб зараз сюди хтось зайшов?

Вона ураз замовкла, дивлячись на мене порожніми очима, і на її щоці полум’яніла пляма від мого ляпанця.

— Я повернуся, — повторив. — Сиди спокійно і не відкривай рота.

Я вийшов у коридор і пройшов у вітальню. Він усе ще лежав там — маленький, беззахисний, жалюгідний. Я глянув на нього зверху вниз, і мені стало боляче. Дивився на його потертий костюм, поношені черевики, товсті шкарпетки у рубчик, що брижилися на щиколотках. Дивився на жах, що застиг у його очах, на перекошений рот. Нахилившись, поплескав його по руці й помітив шматок паперу, затиснутий між великим і вказівним пальцями. Я нагнувся нижче й обережно витяг папірець із його руки. Це був кавалок цупкого глянцевого паперу, схожий на край фотографії. Я спантеличено витріщився на нього.

Муха, що сиділа у Литтлджонса на оці, неохоче злетіла і закружляла над калюжкою крові. Я зіщулився, сховав краєчок паперу в нагрудну кишеню, підійшов до бару біля каміна і знайшов там повнісіньку пляшку віскі. Прихопивши ще й дві склянки, відніс усе це в спальню та зачинив за собою двері. Нетта лежала на ліжку долілиць. Спідниця її задерлась, і я міг бачити край її голого стегна. Але голі стегна нічого не важать для чоловіка в такий момент. Для мене вони немовби взагалі не існували.

Я щедро хлюпнув віскі в обидві склянки, зауваживши, що рука моя тремтить, як осиковий листок. Залпом, наче воду, випив свою порцію. Віскі враз обпекло мені шлунок, і вже за мить я почувався значно краще. Нахилився над Неттою і струсонув її.

— Ну ж бо, випий це.

Сам змушений був залити в неї віскі, бо моя рука видавалась твердою, мов скеля, порівняно з її. Нетта випила, закашлялась і перестала плакати. Я дав їй свій носовичок, налив собі ще віскі та поставив пляшку долі.

— Закурімо, — промовив я, вкладаючи незапалену сигарету в її тремтячі вуста. Узяв і собі та запалив обидві сигарети.

Сів на ліжку поруч із нею.

— А тепер розповідай усе — і то швидко, — сказав я. — Спробую тобі допомогти. Не знаю, яку гру ти вела і чому, але якщо розкажеш мені всю правду, я зроблю для тебе все, що зможу. Тож розповідай хутчіш.

Вона затягнулася сигаретним димом і відкинула назад густе