Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

«Зелений гай з Чернечої гори…»
Зелений гай з Чернечої гори тераси перебіг і обірвавсь на кручі. Отак і ми… Проз світлі явори безумно квапимось в обриви неминучі. Шуміти б яворам. Дивитись на Дніпро, з гори б високої журитись, зеленіти… Ну, що з того, що світла сонця кров через якісь віки проллється нам на плити? Ні радо задрижать. Ні блиснути слізьми. Ні світло прозвучать. Ні гірко защеміти… Спадає світлий лист на землю. Так і ми: з-під світлих височин – під яворові віти. «Свідомість втрати не гніте…»
Свідомість втрати не гніте і не хвилюють ранні хиби. Життя – мов поле золоте: уже чорніють перші скиби. І серце вже не в тім вогні, вже не таке ясне і чуле… В вечірню сутінь у вікні навчусь я згадувать минуле. Чуття невичерпаний скарб вже не такий проте багатий: спокійних ліній, тихих фарб я став задумливо шукати. І пестить байдуже рука колосся степу, саду грона, як певність сумно виника: не повернутися з полону. «Широку китайку розметано кроками…»
Широку китайку розметано кроками, закинуто десь у степах булаву. Дивлюся в долину очима високими на крила дахів, на шляхів куряву. І куряться далі, і думи здоріжені, козачій дорозі немає кінця. Не видно Вкраїни, і ходить по Ніжині янівський панок у картатих штанцях. Не чути у дзвоні могутнього Києва —