Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова 📚 - Українською

Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова" автора Філіп Сендс. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 43 44 45 ... 149
Перейти на сторінку:
від часу повідомлялося у «Довірі і праці», поряд з дописами про жахливу ситуацію у Лемберзі, де «на єврейських студентів університету Львова, у Польщі, напали бунтівники-антисеміти»{244}.

Баптистська церква на проспекті Мен була центром для біженців з Австрії та Німеччини, інтелектуалів, вчителів і лікарів. їй у цьому також допомагала Служба допомоги біженцям (Service d’Aide aux Réfugiés). У церкві щодня безкоштовно годували сотні таких, як Леон. Вечірні зібрання у п’ятницю були «особливо зворушливими, коли найбільшу частину приміщення церкви займали єврейські біженці з Німеччини, Австрії та Чехословаччини»{245}. Сім десятиліть по тому я півдня провів у цій баптистській церкві разом з Рішаром Желеном, її теперішнім пастором. Він поділився зі мною архівними матеріалами, включно з інформацією про численні хрещення євреїв, які сподівалися таким чином врятуватися від небезпеки, що чигала на них. Архіви містили багато згадок про допомогу церкви єврейським біженцям і їхнім дітям, а також кілька книжок про хоробру працю Анрі Вінсента. Жодних посилань на Леона чи міс Тілні я не знайшов, однак, знайшов кілька фотографій, на яких було зображено єврейських біженців з Австрії та Німеччини, і вони справили на мене сильне враження. На одній з них була група людей, що сидять у коридорі церкви, «люди у скруті чекають, поки їх приймуть»{246}. Я уявив Леона у цьому приміщенні, який мовчки чекає своєї черги, без грошей, сам у Парижі.

«Довіра і праця» 15 липня 1939 року повідомляла, що міс Тілні працює в Парижі. Через тиждень, наражаючись на ризик, вона їде до віденського вокзалу Вестбанхоф, аби забрати маленьку дитину. Вона зустрілася з Ритою, що довірила їй піклуватися про дитину, якій щойно виповнився рочок. Я дізнався від мами, що Рита прийшла на вокзал із сестрою Леона Лаурою, яка взяла із собою свою єдину дочку, одинадцятирічну Герту, яка теж мала їхати до Парижа разом з міс Тілні. В останню хвилину Лаура вирішила, що Герта не поїде, бо надто вже болісною була для неї навіть думка про розлуку. Рішення було зрозуміле, але мало катастрофічні наслідки: два роки по тому, у жовтні 1941 року, юну Герту разом з її матір’ю було депортовано до гетто у Ліцманштадт (Лодзь). За кілька місяців Герту і Лауру було вбито.

Міс Тілні сіла у потяг до Парижа лише з однією із двох дівчаток. На Східному вокзалі її зустрів Леон. Я не знаю, як він їй подякував і чи бачився з нею коли-небудь знову. Вона написала на клаптику паперу своє ім’я та адресу і дала його йому, і вони попрямували до різних частин Парижа.

53

На цьому я б міг закінчити своє розслідування щодо міс Тілні, але мені було цікаво, що було далі, чому вона зробила саме так, чим керувалися її співчутливі вчинки. Вона була в Парижі, коли через місяць почалася війна, працювала у Північноафриканській місії і сподівалася отримати французьке посвідчення особи (carte d’identité), яке б дозволило їй залишитись у Франції. Коло завдань міс Тілні було «широким», їй слід було доглядати за «своїми єврейськими протеже», з якими вона зблизилася. Часто їздила до Гавра та інших французьких портів, аби побажати своїм «протеже»{247} щасливої дороги, коли вони відбували до Америки. У червні 1940 року німецьке військо окупувало Париж.

Міс Тілні на кілька місяців застрягла у місті і не мала контактів із зовнішнім світом. Відсутність звісток від неї непокоїла її друзів. Читачів «Довіри і праці» було запрошено на спільну молитву за неї і за тих, «чий жереб є нині гірким, як ніколи»{248}. Було вирішено надіслати грошову допомогу — велику суму, десять фунтів, — але переказ зайняв більше ніж рік, тож місіонерка була залежна від підтримки американського посольства. У вересні 1940 року вона врешті написала листа, де повідомила, що їй було недобре, але тепер вже краще, вона тішиться сонцю, повертає борги і «постійно думає про сім’ю і друзів, особливо про Серрей-роуд»{249}.

Члени її церкви так переживали за неї, що навіть звернулися до Ентоні Ідена, міністра закордонних справ Черчилля, але марно. У виписці з протоколу сухо зазначалося, що міністр закордонних справ «висловлює своє шанування усім без винятку, але це все, що ми можемо повідомити»{250}. Після цього знову довго не було жодних звісток. Громадян країни-ворога у Франції було інтерновано, і на початку 1941 року міс Тілні відправили до військових казарм у Безансоні, разом з кількома сотнями інших британських і американських жінок. У травні її переправили у «Фронтшталаг 121» у курортному містечку Віттель на сході Франції та інтернували до «Ґран Отель» (який нині належить до мережі Club Med), де вона провела чотири роки.{251}

У лютому 1942 року британці та німці спробували домовитись про обмін полоненими, але ця спроба була невдалою. Серрей Чепл надіслала міс Тілні два фунти на лікування зубів, а на початку 1943 року з’явилися тривожні повідомлення про те, що вона потерпає від недоїдання. Її листи були коротенькими; вона «палко бажала, щоб настав день миру»{252}. Третя річниця інтернування принесла зловісні новини. Дві з половиною тисячі громадян ворогів Німеччини утримувалося у десяти готелях, відділених від курортного містечка триметровою огорожею з колючим дротом нагорі. Більшість жінок була з Британії{253}, Канади і Сполучених Штатів, але у квітні 1943 року прибула група з чотирьох сотень єврейських чоловіків, жінок і дітей, здебільшого поляків з варшавського гетто, яким дозволили виїхати, оскільки вони мали південноамериканські паспорти. Вони розповідали неймовірні історії про вбивства і масові знищення. Міс Тілні, яка працювала із записами і архівами у головній будівлі комендатури, дізналася, що чоловік, який очолює табір, комендант Ландхаузер, отримав наказ від Алоїза Бруннера[25] та Адольфа Айхмана зібрати усіх варшавських євреїв, яких утримували у Віттелі, для відправлення на схід. Було сказано, що вони мають підроблені паспорти.{254}

У січні 1944 року комендант Ландхаузер перевів варшавських євреїв з готелю «Провіданс» до готелю «Бо-Сіт», відокремленого від решти. Це спричинило значне занепокоєння у таборі. У березні першу групу{255} з 169-ти варшавських євреїв повантажили на потяги «транспорту № 72», пункт призначення — Аушвіц. Серед них був поет Ісаак Кацнельсон, який сховав свої останні вірші у пляшці десь на території табору, їх потім знайшли. Один з цих віршів став дуже відомим: «Пісня про замордований єврейський народ»{256}.

Чинився опір. Кілька варшавських євреїв

1 ... 43 44 45 ... 149
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"