Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Посмертні записки Піквікського клубу 📚 - Українською

Читати книгу - "Посмертні записки Піквікського клубу"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Посмертні записки Піквікського клубу" автора Чарльз Діккенс. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Гумор. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 43 44 45 ... 130
Перейти на сторінку:
столом, хоч і на поважній відстані від нього, і задовольнявся здоровою пляшкою портеру.

Корчма мала дуже затишний вигляд і, очевидно, перебувала під спеціальною протекцією візників, бо коло столів сиділи, палили люльки та випивали чимало джентльменів, які, судячи з зовнішності, належали до цієї вченої професії. Один з них, найстаріший за всіх, червоновидий, кремезний чолов’яга притяг чомусь до себе особливу увагу містера Піквіка. Він завзято курив, але раз — у раз виймав люльку з рота й пильно придивлявся то до містера Піквіка, то до Сема. Потім він занурював своє обличчя в кухоль з портером, але й звідти, скільки дозволяли це розміри кухля, не переставав кидати оком то на одного, то на другого.

Нарешті кремезний чоловік став палити безперестанку і, притулившись спиною до стінки, втупив очі в наших приятелів так, ніби хотів запам’ятати їхні обличчя назавжди.

Спершу містер Веллер не помічав еволюцій кремезного чоловіка, але згодом, спостерігши, що містер Піквік увесь час стежить за ним, і собі став дивитись у тому ж напрямку. Потім він затулив долонею очі від світла і почав приглядатись пильніше, ніби впізнавав щось знайоме й хотів пересвідчитись, що не помиляється. А втім його сумніви незабаром були розсіяні, бо старий, випустивши з люльки цілу хмару диму, хрипким голосом промовив спід величезної шалі, обмотаної круг його шиї:

— Здоров був, Семі

— Хто це, Сем? — спитав містер Піквік.

— Отої я ніяк не міг повірити самому собі, сер, — сказав містер Веллер. — Та це ж старий.

— Старий ! Що то за старий? — не зрозумів містер Піквік.

— Мій батько, сер. Як живеш, старий? — і, виявивши таким способом свою синівську ніжність, містер Веллер посунувся на лаві, звільняючи місце для кремезного чоловіка, що з люлькою в зубах і кухлем у руці підійшов привітати його.

— Адже ми не бачились уже щось коло двох років, Семі,— сказав батько.

— Як не більше, — відповів син. — А що мачуха?

— Слухай, хлопчику, — урочистим тоном промовив старий, — май завжди на оці приклад свого батька і не дружися з удовою, а надто, коли в неї є корчма.

Давши отецьку пораду, містер Веллер — старший витяг з кишені нову люльку, набив її, запалив від жаринки з старої і почав смоктати.

— Вибачте, сер, — промовив він, повертаючись по досить довгій паузі до старої теми і вдаючись до містера Піквіка, — сподіваюсь, я вас не образив, сер. Ви не одружені з удовою, сер?

— Ні, не одружений, — усміхнувся містер Піквік.

— Перепрошую, сер, — скинув свого капелюха містер Веллер — старший. — Я сподіваюся, ви задоволені з Семі, сер?

— Цілком, — заспокоїв його містер Піквік.

— Дуже радий чути це, — відповів старий чолов'яга. — Мав я чимало клопоту з його вихованням, сер.

Пускав його змалку ганяти по вулицях і піклуватись за себе самого. Це ж єдиний спосіб загартувати хлопця, сер.

— І досить небезпечний, мені здається, — засміявся містер Піквік.

— І не зовсім певний, — додав Сем. — Цими днями я таки здорово вклепався.

— Та невже? — здивувався батько.

— Факт, — ствердив син і в небагатьох словах розповів, як був обдурений стратегією Джоба Тротера.

Містер Веллер — старший уважно прислухався до оповідання і, коли Сем скінчив, спитав:

— Один з них такий високий та сухоребрий, з довгим волоссям і говорить, наче скаче галопом?

Містер Піквік не зовсім добрав змісту в останньому порівнянні, але зрозумів початок фрази і тому сказав: „Так".

— А другий з чорним волоссям, з здоровенною головою і в малинового кольору лівреї?

— Так, так, це він! — жваво ствердили містер Піквік і Сем.

— Тоді я знаю, де вони, — сказав містер Веллер. — Вони в Іпсвічі, живі й здорові.

— Не може бути! — скрикнув містер Піквік.

— А, проте, це так, і я зараз розкажу вам, звідки я про це дізнався. Подеколи я їжджу за кучера на Іпсвічському диліжансі замість одного мого приятеля. Був я на ньому і після тої ночі, коли ви дістали ревматизм, сер. Вони сіли на диліжанс коло готелю „Чорний Хлопець" в Челмсфорді і їхали аж до Іпсвіча, і дорогою той — у малиновій лівреї — казав мені, що їм доведеться залишитися там на довгий час.

— Я поїду за ним, — сказав містер Піквік. — Нам однаково — оглядати Іпсвіч чи яке інше місто. Я поїду за ним.

— А ти певний, що то були вони, хазяїне? — спитав містер Веллер — молодший.

— Цілком певний, Семі, бо виглядають вони досить кумедно. До того ж мене здивувало ще й панібратство між паном і слугою. Більше того, — я чув навіть, як вони сміялися та кепкували з сирого вогнемета, якого, мовляв, вони здорово обдурили.

— Старого кого? — спитав містер Піквік.

— Старого вогнемета, сер. Я думаю, так вони називали вас, сер.

Власне, нічого виразно образливого в слові „старий вогнемет" немає. Проте таку назву ні в якому разі не можна вважати й за надто шанобливу. Спогади про всі кривди, вчинені йому Джінглем, запалили люттю мозок містера Піквіка з перших же слів містера Веллера. Бракувало лише краплі, щоб виповнити чашу, і тою краплею був „старий вогнемет".

— Я впіймаю його! — крикнув містер Піквік, запально стукнувши кулаком по столу.

— Я їду до Іпсвіча післязавтра, сер, — сказав містер Веллер-старший. — Диліжанс відходить від готелю „Бика" у Вайтчепелі, і коли ви й справді хочете їхати, то найкраще було б вам їхати зі мною.

— Так ми й зробимо, — погодився містер Піквік. — Я напишу в Бері й попрошу їх зустріти мене в Іпсвічі. Ми поїдемо з вами. Та чого ви поспішаєте, містер Веллер? Чи не випили б ви трохи?

— Ви дуже люб’язні, сер, — відповів містер Веллер, раптом спиняючись. — Хіба що чарочку бренді за ваше здоров’я й за успіх Семі, коли дозволите.

— Безперечно, дозволю, — сказав містер Піквік. — Склянку бренді сюди ! —Бренді принесли, і містер Веллер, почтиво вклонившись містерові Піквіку й кивнувши головою до Сема, вкинув склянку в свою містку горлянку так, ніби то був маленький наперсток.

Сплативши рахунок, містер Піквік з Семом подалися до Грейз — Інна шукати містера Перкера. Коли вони дійшли до цієї установи, на годиннику вибило восьму, і нескінчимий потік джентльменів у заболочених штанах, заплямованих білих капелюхах і витертих пальтах виливався з усіх будинків, показуючи, що заняття в більшості контор уже скінчились. Не застали вони нікого і в конторі містера Перкера. Стара прибиральниця порадила їм переказати їхню справу старшому клеркові Лаутену і вказала корчму, де той завжди перебуває в неслужбовий час.

Знайшовши зазначеного джентльмена в указаному місці, містер Піквік докладно розповів йому сумну історію позову місис Бардл і дістав обіцянку, що містер

1 ... 43 44 45 ... 130
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Посмертні записки Піквікського клубу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Посмертні записки Піквікського клубу"