Читати книгу - "Посмертні записки Піквікського клубу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
РОЗДІЛ XVII
Містер Піквік їде до Іпсвіча і зазнав там романтичної пригоди з дамою середнього віку в жовтих папільйотках.
— Це багаж твого хазяїна, Семі? — запитав містер Веллер у свого ніжного сина, коли той вступив у двір готелю „Бика" у Вайтчепелі, несучи в руках дорожній чемодан та невеличкий портплед.
— Ач, який ти метикуватий, старий! — схвалив містер Веллер — молодший, спускаючи на землю свою ношу й вмощуючись на ній, як на стільці. — А зараз буде й сам хазяїн.
— Він їде кебом, я гадаю? — сказав батько.
— Так. Хоче набратись почуття небезпеки на цілих вісім пенсів, — відповів син. — Ну, а як сьогодні мачуха?
— Щось чудне з твоєю мачухою, Семі, щось надзвичайно чудне, — і містер Веллер враз став серйозніший. — Вона останнім часом, здається, вступила до методистів і зробилась надзвичайно святобожна. Вона — занадто святе створіння для мене, Семі, і я сам бачу, що негідний її.
— Ну, це вже самозневага, — сказав Семюел.
— Але це так, — зітхнув родитель. — Вона вигадала якусь штуку, нібито доросла людина може народитись знову. Вони звуть це, здається, друге народження. Дуже хотів би я побачити цю систему в житті, Семі.
Здорово було б, якби твоя мачуха народилась знову: віддав би я її мамці та й край.
— А як ти думаєш, що вони виробляють, ті баби, Семі? — продовжував містер Веллер по короткій паузі, протягом якої він устиг разів із шість проречисте ляснути себе пальцем по носі. — Як ти думаєш, що роблять вони майже щодня, Семі?
— Не знаю, — відповів Семі,—а що саме?
— Вони влаштовують вечірки з чаєм для якогось жевжика, що зветься у них пастир. Стою я оце якось коло крамниці картин на базарі, дивлюсь — на ній висить маленький білетик з написом: „Квитки по півкрони… З усіма запитаннями звертатись до комітету. Секретарка місис Веллер". Повертаюсь додому, аж у нас засідає той комітет. Чотирнадцять баб. Шкода, що ти не чув їх, Семі. Ухвалювали вони і якісь резолюції, і голосували пожертви, і різні такі штуки. Присікалась до мене твоя мачуха. Каже: ходім та й ходім. Я думав, що буде смішно і таки взяв квитка за півкрони. В п’ятницю о шостій вечора вбираюсь я у свій найкращий костюм та й іду з своєю старою. Приходимо в один будинок, а там на першому поверсі, бачу, влаштовано вже чай на тридцять осіб. Сидить у кімнаті сила жінок і весь час поглядають на мене та перешіптуються, наче ніколи не бачили огрядного джентльмена п’ятдесяти восьми років. Потім чую — на сходах якась метушня, і в кімнату вскакує довготелесий хлопець з червоним носом, у білій краватці та як заспіває: „Гряде пастир одвідати свою вірну паству", а за ним втискується гладкий дядя, весь у чорному, з білим обличчям і сміється немов циферблат. Тоді й почалося, Семі! „Поцілунок миру", каже пастир і цілує всіх жінок, а коли перецілував усіх, став цілувати їх червононосий. Я саме обмірковував, чи не почати мені цілуватись — бо якраз коло мене сиділа дуже гарненька леді, —аж тут принесли чай, а за чаєм виступала й твоя мачуха, Семі. Та й вчепились же вони всі за їжу — і зубами, і нігтями І Любо було дивитись, як вони вминали та лизали. Бачив би ти, як накинувся той пастир на шинку та тартинки! Ніколи не доводилось мені бачити такого жеруна та питця. Червононосий і собі не давав маху, але куди ж було йому до пастиря! Ну, добре. Попоївши, заспівали ще якогось гімна, а потім пастир почав проповідь, і проповідував непогано, навіть дуже добре, як узяти на увагу, що перед тим він добре таки напхав собі черево. Раптом схоплюється він з місця та як заверещить: „Грішник! Де нещасний неспокутаний грішник?" Тут усі баби встромили свої очі в мене та як завели — наче конають. Мені здалося це трохи дивним, але я й пари з рота не пустив. Зводиться він на ноги знову і, дивлячись просто на мене, кричить: „Де грішник? Де нещасний, жалюгідний грішник?", а все жіноцтво знову заверещало, ще разів у десять голосніше. Тут я вже розсердився, ступив кроків два вперед та й кажу: „Це ви на мене натякаєте, приятелю?" І що ж ти думаєш, Семі? Замість перепросити, як личило б пристойному джентльменові, він розійшовся ще більше. Він назвав мене посудом, Семі; посудом гріха та іншими подібними іменами. Тоді я вже не витримав — стусонув разів зо три його, дав два чи три добрі ляпаси тому червононосому і пішов собі додому. Шкода, що ти не чув, Семі, як вищали баби, коли витягали свого пастиря спід стола. О! А це вже й твій хазяїн.
Містер Піквік тим часом вийшов з кеба і зайшов у двір.
— Чудовий ранок, сер, — зустрів його містер Веллер — старший.
— Розкішний, — погодився містер Піквік.
— І справді, розкішний, — обізвався червоноволосий джентльмен з допитливим носом і в синіх окулярах, що одночасно з містером Піквіком вийшов з іншого кеба. — їдете до Іпсвіча, сер?
— До Іпсвіча, — відповів містер Піквік.
— Незвичайний збіг обставин. І я їду до Іпсвіча.
Містер Піквік вклонився.
— Ви їдете на імперіалі?
Містер Піквік вклонився знову.
— Чорт би його взяв, як надзвичайно ! Я теж їду на імперіалі, — скрикнув червоноволосий. — Нам просто судилося бути вкупі, — і джентльмен, що прибирав увесь час дуже поважного вигляду і по закінченні кожної фрази відкидав назад голову, засміявся, ніби зробив найбільш несподіване відкриття, що будьколи випадало робити розумові людському.
— Дуже радий, що подорожуватиму у вашому товаристві, сер, — запевнив містер Піквік.
— Алеж це буде корисно для нас обох, — відповів той, — товариство — це, бачите, така річ… річ… дуже відмінна від самотності. Адже так?
— Це, безперечно, правильно, — вкинув своє слово містер Веллер і люб’язно усміхнувся. — Це очевидна істина, як відповів один сажотрус покоївці, що не хотіла визнавати в ньому джентльмена.
— А! — промовив червоноволосий, змірявши містера Веллера поглядом з голови до п’ят. — Ваш друг, сер?
— Не зовсім, — притишеним тоном сказав містер Піквік. — Він — мій слуга, але я дозволяю йому деякі вільності в поводженні. Між нами кажучи, я люблю все незвичайне і навіть трохи пишаюся моїм слугою.
— Ну, то справа смаку, — зауважив червоноволосий. — Щодо мене, то я не дуже полюбляю оригінальне і не вбачаю в ньому ніякої потреби. Як ваше прізвище, сер?
— Ось моя картка, сер, —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Посмертні записки Піквікського клубу», після закриття браузера.