Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

То був мій шанс. Шанс виправити свою помилку і взяти тлумачний словник. А проте, я не подужала зайти до бібліотеки. Щойно зіп’ялась на ноги й побачила, яка сила студентів зіп’ялась також, одразу опустилась назад. Коли всі повернулися з книгами, Меліса Прекрасна оголосила твір:

– «Героїчний факт». Його написала наша студентка Марійка Гостроязика. Можливо, це власна інтерпретація подій. А може, така собі казочка. Отже, хто буде читати?

Хлопці підняли руки всі одночасно.

«Ну, й ну», – подумала я.

Це справді була якась дивина. Оця неприродно швидка й повна захопленість викладачкою з боку хлопців. І мечники, і книжники, і флегматичні цілителі – жоден не перебивав її мови, ловив кожне слово. Навіть ті, що вигукували «хіба вони віршики нечисті розказувати будуть», тепер сиділи у німому захопленні, неспроможні рухнутись.

Меліса Прекрасна тільки зітхнула:

– Краще тримайте від мене дистанцію, не сідайте на перші ряди.

Зрештою почав читати один з книжників.

– Герої гинуть – це є факт. Їм ставлять п’єдестали. А вони ж на п’єдесталах – молоді! Скажіть направду: чи бачили ви хоч одного героя з бородою? Чи хоч один із тих, кого прославлено народними вустами, до старості дожив? О, ні. Їх вбито ворогами.

Хай як велося тим героям, а я почувалась шалено незручно. Всі схилились над текстами та стежили за оповіддю, а я лише притискала свою Книгу, не маючи жодної надії, що я розгорну її, і побачу там твір. Мій сусід, що, як завжди, сидів через місце від мене, також втупився у текст. Та йому не треба було відривати погляд від сторінок, щоб я зрозуміла, що вся його увага звернена на мене.

Раптом він посунув до мене книгу. Вона опинилась рівно між нами. Таким чином, ні він, ні я нічого не бачили.

Я розхвилювалась. Леле! Невже я можу відібрати його книгу чи залишити все, як є, щоб потім картатись, що через мене він не мав змоги слідкувати за текстом? Як же бути? Справді сісти на те місце, що нас роз’єднує? Чи на те мене Полярна пустка виховувала, щоб я тиснулась до якихось чужинців?..

– Я не кусаюсь, – шепнув він.

Я звернула увагу на його зуби. Справді: навряд чи.

Ще мить розпачливих вагань – і я з глибоким вдихом пересіла ближче. Посунула книгу до нього, щоб вона знову опинилася посередині.

– Степан був парубок моторний і хлопець хоч куди мастак. Коли де траплялась біда, він летів, щоб її відігнати. Коли де наступали вороги, він летів, щоб їх порозбивати. І рівних не було його силі страшній – його двом кинджалам, що одним доторком вбивали! Та ось з’явилася вона. Прекрасна й осяйна…

За настроєм твору, я здогадалась, що буде далі.

Хоч ніколи й нікому Степан не програвав, тепер його здолав її незбагненний чар. Цей самий чар довів їх до весільного вінця. Її очі були, мов зорі. Її шкіра – мов відлита з місячного світла. А волосся – чорне, мов ніч. Якби він подумав ще «губи червоні, мов кров», то було би ще драматичніше.

Він був ладен нести її до покоїв на руках. Він був ладен носити її кожну мить свого життя – з тої миті й до кінця. Він був ладен на все заради її поцілунку. І вона поцілувала його.

Він зрозумів, що щось не так. Якийсь холодний гіркий присмак. Отрута була на її вустах. І тої ж миті він побачив! Що очі її – діри в порожнечу. Шкіра її – болото, де квакають жаби.

І видавив він, задихаючись: «Тебе розкриють, клята відьмо. Мій брат…»

«Якби ж то, милий, – посміхнулась вона. – Твій брат буде наступним».

Так сказала вона. А наступного дня горів палац. Палац династії Сонцесяйних. Тільки з полум’я злетіла якась тінь – чорна, як ніч.

І коли закінчилось читання, я знову відчула це: атмосферу таємної змови. Вона витала зусібіч і дряпнула навіть мене. Адже тінь чорна, як ніч – то Нічна Тінь. Палац у вогні – Опівнічний переворот. А одруження з братом великого князя – засіб захоплення влади.

– Це… сміливо, – видихнув хтось. – Говорити так про це.

– Авжеж, – погодилась Меліса Прекрасна. – І ви теж так можете, – всміхнулась вона.

Щойно закінчилась пара літературознавства, я пересіла на своє місце. Якщо чесно, то прямо-таки відскочила. Сусід мій хмикнув.

Та ще більше, ніж викладачка літературознавства, мене здивував викладач психології. Бо це був… Аскольд Дум. Ректор академії.

Коли він увійшов, запала така ж тиша, як на парі Меліси Прекрасної. Він не був таким прекрасним, але мав щось таке, що в жилах застигала кров. Застигала, щоб не шуміти, і тіло застигало теж, щоб не видати жодного звуку й краще чути його голос. Його хотілося слухати. Його хотілося ще.

– Вітаю, шановні студенти, – всміхнувся Аскольд Дум. – Ви вже познайомились із багатьма дисциплінами – як магічними, так і не дуже. Звичайно, оскільки це бойова академія, найбільше уваги приділяється вашій бойовій підготовці. Але не менш важливі ви самі. Ваш внутрішній світ. Якщо ви знищені морально, то що від вас залишиться фізично? Тож ми беремось захищати ваше «я», надавати вам допомогу, коли ви попросите чи не попросите. На парах психології вам не потрібно нічого вчити – лише писати психологічні звіти. За якими ми визначатимемо, як далеко ви від безодні самознищення та коли потрібно вас рятувати.