Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

Аскольд Дум зміряв поглядом все та всіх.

– Отже, сьогодні у звіті ви відповісте на запитання: яким стало ваше життя після вступу до академії? Ми забезпечуємо повну конфіденційність. Пишіть і не крийтесь, – посміхнувся він.

Я просто заціпеніла. Хіба це так важко – розкрити комусь свої думки? Дозволити йому допомогти? Але навіщо… йому допомагати?

Рука застигла над листом. Яким стало моє життя після вступу до академії? Можна було згадати про ворогів, сумніви та нерозуміння. Навіть зневагу.

Але щось змусило мене написати: «Життя стало прекрасним».

«Я втонула у красі. Сад навколо академії дуже красивий. У ньому багато зеленого кольору, а я його дуже люблю. Будівля академії красива теж. Особливо красиві підлоги та стеля. Щодо підлоги, то вона дуже гладенька й приємна на дотик. Щодо стелі, то я не мала змоги випробувати її, але впевнена, що вона теж дуже гладенька. А також приємна на дотик. Щодо стін…»

І так до кінця. Я подивилась на це душовиливання та здала його.

Пари закінчились, і ноги винесли мене з академії. Я вирішила, що нора в Лісі – найкраще місце для проживання. Вчора я прихопила з собою лише приладдя для полювання, сьогодні ж узялась перенести решту клунків.

Піднесена і розбурхана останніми парами, я подолала мур і рушила до місця ночівлі. Ліс був таким же, як вчора: велич та зелень, гармонія звуків, завислий запах небезпеки…

Я була задоволена собою: отримала артефакт, поступила до академії, розібралася з питанням проживання та харчування. Ось-ось почну звикати до кількості студентів в академії. Що далі? Загадка походження. Або ж нарешті похід до бібліотеки за тлумачним словником. А може, спроба розібратися зі своєю Книгою? Завтра книжництво – там і розберусь.

Словом, вир думок був у голові, коли я закинула клунки до нори і завмерла під деревом. Поводилась, наче вдома. Ще б пак! Нечисть, непевність, небезпека – основні характеристики мого «вдома».

Я рушила невідь-куди. З гілки на гілку перелітали невідомі крилаті створіння… Над вухом щось дзижчало й мерехтіли темні цятки. Аж ось долинув знайомий незграбний шерех: пара таких самих створінь, як те, якого я вполювала, топталась на галявині.

А тоді я просто розцвіла: нова істота, менша за мій ніготь! Прогудівши, вона опустилась на галузку й подріботіла. О, нарешті я зможу стати рачки і не боятись, що хтось буде витріщатись!

Але… що стається кожного разу, як я намагаюсь це зробити?

Співи крилатих створінь раптом стихнули. Пара істот, схожих на оленів, спершу завмерла і рвонула навтьоки. Усі мирні, беззахисні жителі Лісу затремтіли й кинулись геть, наче від найстрашнішого хижака, що бачили колись!

Я так і не стала рачки. Підвела погляд… і побачила його.

– Що ти тут робиш? – випалив Ратмир.