Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

Наскільки безшелесними були його кроки, що я не почула його?! Мене пронизав страх, руки сіпнулись до кинджалів та так і завмерли на половині шляху. Біда з моєю тягою до краси, із мрією стати рачки! Втрачаю будь-яку пильність, коли дивлюсь на крихітних створінь.

Ратмир стояв, наче вовк, готовий до нападу. Наче я зайшла на його територію, і це вперше таке сталося з ним.

– Ти зовсім безголова? – прогарчав він. – Може, не знаєш, чому заборонено перетинати стіну і ходити до Лісу? Чи нечисті ніколи не бачила і подивитись захотіла?

– А ти чому тут? – видавила я.

– Може, тому що я – син лісника?..

Я зовсім сторопіла. Та водночас мене турбувало інше: чому при мені крилаті створіння співали й співали, а при одній його появі заніміли, мов неживі? А раптом… це винен не він?

Ратмир здригнувся. Нашорошив вуха, втягнув запах… І шикнув:

– Прокляття!

Він метнувся до мене і кинув позад себе – я навіть відбитись не встигла. Тої ж миті кущі розчахнулись: із них вилетіла потвора. Тіло велетенської кішки, червона барва і грива, два крила, обтягнуті шкірою, сильний хвіст із жалом на кінці… Обличчя, ніби людське, але потворне до краю. І очі – налиті кров’ю, охоплені вогнем.

Потвора кинулась на Ратмира. Її кігті ледь не дряпнули його, та він відскочив і вихопив меч. Чудовисько засичало й схилило голову набік, оглядаючи лезо. Невже цікавість промайнула в очах? Потвора взялась ходити з боку в бік і наближалась зигзагами.

Я завмерла під деревом, стискаючи кинджали.

Раптом потвора метнулась вперед. Ратмир рубанув мечем і поранив її. Але рана затягнулась в одну мить, а в хлопця уже летіло жало. Мені перехопило подих… Але сталось таке, чого я ніяк не очікувала. Ось Ратмир стояв перед чудовиськом – і раптом опинився йому зі спини! Він пройшов крізь нього і знову рубанув мечем.

Потвора засичала від люті та болю: хлопець відрубав їй хвіст. Але барси йому в іглу! Той хвіст відростав на очах, жало збільшувалось і набиралось отрути. Ратмир не чекав: атакував першим, різонув крило, поранив лапу.

Трясця. Я б не витримала і хвилини з ворогом, що заживляє рани. Але дивовижну здатність мав цей хлопець: проходити крізь об’єкти, переміщуватись зі швидкістю світла! Він виснажував потвору знову й знову, відрубував їй жало, що цілило в нього, і сам намагався влучити в серце чи голову. Очевидно, це була єдина можливість – вбити одним ударом, інакше рани не завдають жодної шкоди.

Врешті Ратмиру вдалось: чудовисько розкинуло крила, розвело кігтисті лапи, а хлопець підскочив – і відсік йому голову. Важке тіло гупнуло на землю. Я аж відчула полегшення, що Ратмир переміг. Але чому я раділа за свого першого смертельного ворога?

Він важко дихав, із нього градом котив піт. Скільки часу тривав поєдинок? Ратмир не відривав погляду від вбитої почвари, наче боявся, що вона воскресне. Аж ось він глянув на мене.

«Тьфу, треба було раніше втекти!» – спохватилася я і рвонула геть.

Я знала, що він легко мене наздожене. Навіть такий виснажений, навіть, коли ледве стоїть на ногах. Та ніхто за мною не кинувся: мабуть, він таки змучився. Ще раніше я припускала, що прийму з ним бій… Але після того, що я побачила, зрозуміла, що приречена на поразку. Невже всі мечники на першому курсі такі?

Я пірнула до своєї нори та підхопила клунки. У світлі останніх подій було вирішено ночувати в кущах під академією. Краще так, ніж настільки близько від Ратмира. Син лісника!

Я перелазила мур і застигла, обернувшись до Лісу. Яка дурниця! Мені спало на думку, що це не чудовиська злякались істоти, а таки Ратмира.

Наступний навчальний день – повністю магічний. Першої пари не було, далі – теорія магії та два книжництва. Я чекала з нетерпінням, бо рвалась опановувати власну Книгу.

Лекційна зала, як завжди, була переповнена. Студенти сходились, займали місця, Лука Сизий терпляче чекав та обводив поглядом секції. Було дві крайності, що напружували: минулого разу він постійно стежив за мною краєм ока, а тепер старанно мене обминав. І те, й інше свідчило, що я завжди займаю його увагу.

Цього разу мій сусід-цілитель прийшов пізніше, і мені довелося вискочити в прохід, щоб пропустити його. Саме проходив Ратмир… За спину мені сипонули мурашки, коли він спинився біля мене. Пропалював мене поглядом незвично довго, та зрештою пройшов до свого місця.

– Пара, шановні студенти! – оголосив Лука Сизий.

Студенти метушилися ще кілька хвилин, та врешті стихнули.

– Сьогодні ми говоритимемо про класи, – повів викладач. – Кожен знає, що є три класи магів: книжник, мечник та цілитель. Розглянемо їх.

Інформацію можна було легко запам’ятати, але я все занотовувала.

– Книжник – це маг, Великим артефактом якого є Книга. Книга – це збірник заклять, а також сполучення із загальною базою даних. Зі своєї Книги книжник може прочитати будь-яку зареєстровану побутову книгу. Також книжники відомі здатністю сприймати величезні обсяги інформації практично миттєво. Я знав книжника, що за кілька секунд міг прочитати будь-яку книгу.

«Ого! – подумала я. – От би мені так. Прочитала б усі книги на світі».