Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Добре б’єшся, хвалю, - Важко та швидко промовив Свирид.
Яким мовчав, дивився в очі батька. Полковник обережно розслабив тіло, хлопець теж. Повільно видихнув повітря й з повагою схилив голову, Свирид у відповідь.
- Панство!, - Задоволено й захоплено говорив Євтим, - Дай Боже вам тільки так битися! По дружньому! По справжньому!
- По справжньому, Євтиме?, - Здивавано запитав Свирид, повертаючи шаблю в піхви.
Яким поки не повертався, дивився в бік лісу.
- На мою скромну думку, друже, справжній бій - це той, що без кровопролиття, - Важно говорив дідусь.
- Тобто всі ті роки, я бився не справжньо, якщо вірити твоїй теорії, - Свирид підняв очі, зробив паузу і засміявся, - Жартую! Я згоден з тобою.
Євтим помітно повеселішав.
- Головне в бою відчути супротивника, його рухи, куди й на що дивиться, зрозуміти як діяти тобі. Це не просто бій, це взаємоповага і мушу сказати, я дуже тішуся, що мій син може прийняти бій зі мною в рівних умовах, - Полковник перевів погляд на Якима.
Тривога хлопця посилювалася, його не залишало дивне відчуття того, що хтось слідкує за одним із стовбурів, ходить, щось совгає, говорить. Не вірячи в потойбічне, він сприйняв це за збіг обставин, гру вітру й життя диких тварин.
Повертаючись до вогнища, він побачив як Євтим дістає свою шаблю і показує її оздоблення Свириду.
- Мені її віддали, так би мовити, за дурно, - Зізнавався Євтим і передав її полковнику.
Свирид кілька секунд розглядав руків’я та гарду, провів пальцем по лезу.
- Щось ти не договорюєш, - З підозрою видав Свирид.
Дідусь вимушено зізнався вдруге.
- Ну добре, я її виграв. Але виграв чесно!
- Ха, це як?, - Запитав Яким.
Євтим жваво повернувся в його бік.
- Ми сиділи біля якоїсь корчми, не заперечу, бідної, не тої, що в Оксанки, сестри Богдана, та була ладна, - Євтим знову повернувся до Свирида, - А оте захалуп’я ми обрали з необхідності, - Прокашлявся, - Так от, каже мій побратим, Царство йому Небесне, - Перехрестився, - «Попадеш з пістоля в оту гілку - віддам шаблю», - Зробив паузу, - Ну я не думав, був молодий, витягнув, наставив і давай БАБАХ!, - Євтим сильно підняв голос, - В гілку попав, а побратим мій тільки те й зробив, що міну показав. Та й віддав.
Свирид з подивом дивився на дідуся, Яким зізнатися, теж.
- Тому панове, краще мене на дуелі стрілецькі не зовіть, - Засміявся.
- Краще з тобою шинку їсти, - Видавив Свирид, після чого засміялися вже всі.
Подальші хвилин десять провели в тиші, тільки звуки холодного лісу й потріскування теплого вогнища повертали до реального світу, на мить витягуючи кожного з роздумів.
- Якщо замислитись, - Тихо почав говорити Євтим, - Ми з вами зробили величезну справу…
Полковник знову подивився на дідуся.
- Ти правий, друже, - Нова тиша.
- Тепер надія на гетьмана?, - Запитав Яким.
Свирид вдивлявся в сина.
- Надія на всіх нас. Апостол - державець, гетьман, але не корпус корабля, він штурвал, якщо можу так висловитись.
- А висловився ти файно, мушу підмітити, - Сказав Євтим.
- Дякую. Надія на всіх нас, на народ і вдачу, на долю. Ми повинні гідно прийняти все, що відбувається, навіть якщо в запеклій боротьбі зазнали поразки.
Перед очима Якима виповзла картина розмови з Данилом Апостолом. Кілька місяців тому він гадки не мав, що відбудеться далі, де шукати відповідь серед сотні чужих думок, як віднайти в них свої, як жити з вірою, поки інші хрестяться від зневіри. Він почав вибудовувати свій світ, неповторний і правильний, особистий. Він не вигриз своє місце серед сотень чужих, але був впевнений, тепер він має на що опиратися.
- Пропоную засинати, - Сказав Свирид, - До Лелечок нам ще є куди їхати, хороший шмат дороги, не знаємо, що чекає завтра.
- Що чекає, те дочекається, - Завершив Євтим.
Засинати вирішили без чергування в середині будинку, втім, Євтим для надійності підбер двері мітлою, протягнувши її через дверну ручку. І хоч досвід Якима був доволі великим, заснути він зміг не зразу. Безсоння перестало його тривожити після гетьманських виборів та подій в приміському селищі. Ця ж ніч обіцяла бути моторошоною та неспокійною.
Постійний шурхіт чогось по стінах, дивні звуки за вікном, домисли в голові, фантазія малювала такі картини, що навіть відомі живописці б надихнулися, придумаючи нову течію свого роду мистецтва, яку спершу добряче розкритикують, а через певний час ставитимуть в приклад.
Закриваючи очі й занурюючись в сон, він постійно ловив себе на думці: «Хтось тут є». Хтось дивився на нього просто зараз, втупивши погляд так глибоко й пусто, що страшно навіть поворухнутися. На мить йому здавалося, що хтось закричав, він підірвався, пусто, кімната пуста, тиха, спокійна. Очі знову закрились, сон взяв своє, замотав підсвідомість, до настання ранку.
Свирид розбудив його коли на вулиці лише почала сходити темрява. Затускніле вікно створювало ілюзію ночі, та вийшовши на вулицю, він зустрів холодний ранковий туман, яким була вкрита земля, закручені стовбури дерев і великий дерев’яний хрест.
Перевіривши сумки, сідло й ремінці на конях, вони зачинили двері будинку, забрали речі й вирушили далі. Мить Євтим гадав у який бік потрібно вирушати, але Свирид впорався раніше за відомих причин, які більше обговорювати ніхто не хотів.
Опинившись на кордоні лісу й галявини, Яким побачив за одним з дерев білу сорочку в чорних плямах, а трохи далі від неї розбитий гарбуз. Розбитий чимось важким і не раз. Він струсонув головою, щоб прокинутися, на землі не було нічого. Нікого. А позаду, лише дерев’яний хрест і самотній будинок.
***
В обширному залі головної адміністративної будівлі Глухова було доволі метушливо. Козацька старшина яка зібралася на раду, активно обговорювала між собою речі, що стосувалися бюрократії, політики, економіки і соціального стану.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Минуле поколінь, Павлюк Олександр», після закриття браузера.