Читати книгу - "Життєписи дванадцяти цезарів"

73. Прочитавши в постановах сенату, що деяких із підсудних, про яких він лиш коротко згадав на початку позову, відпустили без слухання, сприйняв це як особисту образу, дико заверещав та вирішив негайно повернутися на Капрі, не зважуючись приймати жодного рішення поза межами свого сховку. Однак затримався через негоду й загострення хвороби, а невдовзі помер у помісті Лукулла[312] на сімдесят восьмому році життя, двадцять третьому році свого правління, 17 дня перед квітневими календами, за консульства Гнея Ацеррона Прокула й Гая Понтія Нігрина. 2. Одні вважають, що Гай підсипав йому повільну смертоносну отруту; інші — що коли гарячка раптово відступила, і він попросив їсти, йому відмовили; багато хто думає, що його задушили подушкою, коли попросив повернути йому перстень, який відібрали у нього, як був непритомний. Сенека описує, що Тиберій, розуміючи наближення кінця, сам зняв перстень, аби передати комусь іншому, але, потримавши трохи, знову одяг на палець, та стиснувши ліву руку, довго лежав непорушно; згодом покликав служників, а коли ніхто не відповів, зірвався на ноги та упав поблизу лектики, вибившись із сил.

74. На останній свій день народження приснилася йому велична й чудесна статуя Аполлона Теменітського[313], яку привіз до Сиракуз, аби встановити в бібліотеці нового храму[314]: статуя повідомила йому, що вже не він буде її посвячувати. А за кілька днів до його смерті під час землетрусу завалилася вежа маяка на Капрі. Коли в Мізені у їдальню внесли попіл та вугілля для обігріву, то хоча воно давно вже згасло та було холодне, раптово загорілося увечері та постійно горіло аж до пізньої ночі.

75. Його смерть так втішила народ, що на першу звістку про це одні почали бігати й голосити: “Тиберія у Тибр!”, інші благали Землю-Матір та богів Манів[315], аби надали йому місце лише поміж безбожників, а ще інші, пам’ятаючи про його колишню жорстокість та озлоблені останніми звірствами, страшили покійника гаками й Гемонією. 2. За постановою сенату було заведено, що засуджених завжди страчували на десятий день: і випадково трапилося так, що деяким було призначено для страти саме цей день, коли надійшла звістка про смерть Тиберія. Нещасні благали громаду про захист, але Гая ще не було, а нікого більше не залишилося, хто міг би заступитися й перешкодити покаранню: і сторожі, щоб не зробити чогось супроти постанови, задушили їх та скинули в Гемонію. 3. Та це тільки побільшило ненависть — так наче й після смерті тирана його кровожерність ще тривала. Коли тіло винесли з Мізени, багато хто почав гукати, аби його радше віднесли в Ателлу та наполовину спалили в амфітеатрі[316]; однак тіло віднесли в Рим та привселюдно спалили на похоронній церемонії.

76. За два роки до смерті уклав заповіт у двох екземплярах: один — власноруч, другий — рукою вільновідпущеника (але ідентичні за змістом); завірені вони були підписами найнижчих посадовців. У заповіті спадкоємцями в рівних частинах залишив своїх онуків Гая, сина Германіка, й Тиберія, сина Друза, призначивши їх взаємними спадкоємцями у разі чиєїсь смерті; роздав також майно іншим, серед них — дівам-весталкам, а також всім римським воїнам та плебеям, і окремо — усім керівникам кварталів.

4

Калігула

1. Германік, батько Гая Цезаря, син Друза й молодшої Антонії, якого всиновив Тиберій, брат батька, був квестором ще за п’ять років до віку, дозволеного законами, а після цього відразу став консулом[317]. Як лиш відбув до війська у Германію, прийшла вістка про смерть Августа: тоді ж усі легіони рішуче відмовилися визнати імператором Тиберія, пропонуючи Германікові прийняти всю владу над республікою; однак стримав їх, керуючись чи то великою вірністю, чи переконливістю, а невдовзі переміг ворогів та відсвяткував тріумф.

2. Відтак знову став консулом: однак ще перед тим, як заступив на посаду, відбув на Схід налагоджувати порядок. Перемігши вірменського царя[318], надав Каппадокії статус провінції, і на тридцять четвертому році життя помер в Антіохії від затяжної недуги: була навіть підозра про отруєння. Адже крім темно-синіх плям, що покривали все тіло, й піни, що виступила на устах, після спалювання поміж кістками знайшли неушкоджене серце, і вважали, що воно не згоріло саме тому, що було просочене отрутою.

2. Загинув, була така думка, через підступ Тиберія, завдяки потуранню та сприянню Гнея Пізона, який на той час був намісником у Сирії, та не приховував, що зобов’язаний нашкодити або батькові, або синові: так начебто й не було іншого виходу. Навіть коли Германік занедужав, той не припиняв жорстокого ставлення ані у слові, ані у справі: через це, коли повернувся до Рима, простолюд заледве його не розтерзав, а сенат постановив покарати його смертю.

3. Загальновідомо, що Германік посідав усі тілесні й духовні чесноти, і ніхто не міг з ним зрівнятися: був визначної краси й мужності, незмірно талановитий у красномовстві й науках обома мовами, надзвичайно здібний та охочий до порозуміння з людьми та здобування їхньої поваги. Красі його тіла не дуже пасували худі гомілки, однак згодом зробив їх пропорційними завдяки частим вправлянням у верховій їзді після їжі. 2. Супротивника часто перемагав у двобої. Виголошував судові справи навіть після тріумфальних почестей, а серед своїх праць залишив навіть і деякі грецькі комедії. Скромний вдома і в поїздках, у вільні й союзні міста входив без лікторів. Як тільки проходив попри поховання відомих людей, приносив жертву Манам. Знищені й розкидані рештки всіх убитих у Варовій поразці перший почав збирати власноруч й зносити в одне поховання[319]. 3. Що ж до недоброзичливців, яких лиш тільки не було та через що вони б тільки не нарікали, ставився настільки м’яко й поблажливо, що навіть коли Пізон відхиляв його постанови та утискав клієнтів, то аж тоді справді розгнівався на нього, коли дізнався, що його намагаються здолати отрутою та замовляннями[320]. Та й навіть після цього лиш відмовив йому у дружбі, за звичаєм предків, та заповів близьким відімстити за нього у разі, як із ним щось трапиться.

4. Із цих чеснот отримав