Читати книгу - "Улісс"

Дім ключів{241}

— Ось бачите як. Два схрещені ключі. Коло. Потім його ім’я, Александер Кейз — Алесандро Ключчі, торгує чаєм, вином та міцними напоями. Та й усе інше.

У цій справі його, вченого, краще не вчити.

— Та ви самі знаєте, раднику, чого йому треба. А потім на шпонах по колу: д і м   к л ю ч і в. Розумієте? Як ви вважаєте, це добра ідея?

Цехмейстер опустив руку і заходився мовчки чухати нижні ребра.

— Ідея полягає в тому, — продовжив містер Блум, — що це дім ключів. Ви ж знаєте, раднику, що парламент острова Мен. Натяк на гомруль. Туристи, знаєте, з острова Мен. Розумієте, впадає в очі. Чи можете ви це зробити?

Мабуть, я міг би його запитати, як вимовляється це voglio. Але якщо він не знає, то таким чином поставлю його в скрутне становище. Краще не треба.

— Це ми можемо, — відповів цехмейстер. — Ескіз у вас є?

— Ескіз я знайду, — пообіцяв містер Блум. — Його вже публікувала газета в Кілкенні. У нього й там є торговельний заклад. Зараз я збігаю і попрошу у нього. А ви зробіть це і додайте невеликий текст, до відома читачів. Ви ж знаєте, як завжди. Ліцензія на продаж спиртних напоїв, високий клас. Давно вже була потреба. І таке інше.

Цехмейстер подумав хвилину.

— Це ми можемо, — повторив він. — Тільки хай він продовжить термін угоди на три місяці.

Складач приніс йому свіжу сторінку верстки, і він заходився мовчки її правити. Містер Блум стояв поруч, слухаючи, як лунко стукає машинерія, і дивлячись на складачів, що мовчки ворожили над шрифткасами.

Щодо орфографії

Правопис треба знати як свої п’ять пальців. Коректорська лихоманка. Мартін Каннінгем зранку забув продиктувати нам свій каверзний правописний диктант. Потішно було спостерігати за тим як збентеж далі е а не и ний вулич тут ч а не ш правда ж? ний торговець марно сил тут ку а не лу вався симетрично з одним ем а не з двома розполовинити очищену від шкурин а не скорин ки соковиту грушу. Здається, якась базгранина, хіба ні?

Міг же я щось сказати, коли він насаджував собі на голову свій циліндр. Дякую. Треба було сказати, що капелюх старий, чи ще щось подібне. Ні, міг би сказати. Тепер він наче новенький. От би було побачити його фізію.

Шурх. Нижній ярус фальцмашини висунув стіл із першим — шурх — стосиком сфальцьованих аркушів. Шурх. Чисто наче людина озивається, — шурхає, щоб привернути до себе увагу. Чимдуж силкується щось сказати. Й оті двері теж говорять — скриплять, просять, щоб їх зачинили. Все на світі говорить, кожне по-своєму. Шурх.

Відомий церковний достойник виступає як дописувач

Раптом цехмейстер простягнув аркуш верстки і сказав:

— Стривай-но. А де той лист архієпископа? Його треба надрукувати і в «Телеграфі». Де цей самий, як його?

Він озирнув свої гучні машини, які проте не відповіли на його запитання.

— Монкс, сер? — озвався голос із словолитні.

— Так. Де Монкс?

— Монксе!

Містер Блум узяв свою вирізку. Пора йти.

— То я принесу ескіз, містере Наннетті, — сказав він, — і я певен, ви помістите це оголошення на пристойному місці.

— Монксе!

— Слухаю, сер.

Продовження контракту на три місяці. Спочатку треба поміркувати без зайвих емоцій. Добре, спробую. Проблема з серпнем; стоп — непогана ідея: це місяць кінної виставки. Болсбридж{242}. На виставку приїдуть туристи.

Староста денної зміни

Він пройшов через складальний цех повз згорбленого дідугана у фартусі й окулярах. Старий Монкс, староста денної зміни, «батько дня». Скільки всяких дурниць-марниць перейшло через ці руки за його довготривалу службу: некрологи, пивничні оголошення, промови, шлюборозлучні процеси, знайдено потопельника. А це вже й сам він наближається до кінця відміряного йому. Непитущий, поважний і з непоганим, гадаю, рахуночком у банку. Дружина чудово куховарить і пере. Донька швачкою в ательє. Проста дівчина, без божевільних витребеньок.

І був то день Пасхи

Він зупинився на мить подивитись, як уміло складальник верстає текст. Спочатку читає його справа наліво. А як швидко! менгіД киртаП. Бідолашний тато читає мені, бувало, свою Хаггаду справа наліво, водить пальцем по рядках. Песах. Наступного року в Єрусалимі. О Боженьку, Боже! Вся ця довга бувальщина про те, як ми вийшли з єгипетської землі і попали в дім неволі алілуя. Шема Ісраел Адонаї Елоїм. Ні, це вже інша. Потім про дванадцятеро братів, про синів Якова. А потім про ягня, і кішку, й собаку, і дрючок, і воду, й різника; а потім ангел смерти убиває різника, а той убиває бика, а собака убиває кішку. Здається якась базгранина, аж доки розшолопаєш. Говориться начебто про справедливість, а насправді про те, що кожний поїдає когось іншого. Зрештою в житті так воно й буває. І як швидко він робить своє діло. От що таке практика. Так ніби його пальці бачать, мов зором наділені.

Містер Блум вийшов із цієї атмосфери, сповненої гуркоту й брязкоту, і рушив ґалереєю до сходів. А тепер що, їхати до нього аж ген-ген на трамваї і, може, його й дома не буде? Краще спочатку зателефонувати. Номер? Такий, як номер Цитронового будинку. Двадцятьвісім. Двадцятьвісім і дві четвірки.

Знову це мило

Він зійшов сходами вниз. І яка це бісова личина почиркала тут усі стіни сірниками? Наче об заклад побилися. В друкарнях завжди б’є в ніс дух мастила. А коли я працював у Тома, з сусідньої кімнати тхнуло завареним клеєм. Він витяг хусточку, щоб прикласти до носа. Цитроном-лимоном? Ага, я ж поклав туди мило. Може випасти звідти. Він поклав хусточку назад у кишеню, вийняв звідти мило, засунув його в кишеню штанів і защібнув її ґудзиком.

Якими духами душиться твоя дружина? Ще можу з’їздити додому, трамваєм: буцімто щось забув. Просто побачити, перш ніж вона прибереться. Ні. Тут. Ні.

Раптом із редакції «Івнінг телеграф» почувся верескливий регіт. Хто це — зрозуміло. Що там діється? Заскочу на мить, зателефоную. Це ніхто інший як Нед Ламберт.

Він зайшов тихенько.

Ерін, смарагдовий самоцвіт срібного моря

— Заходить привид, — тихенько промурмотів, наповнивши печивом рота і звертаючись до запиленої шибки, професор МакГ’ю.

Містер Дедал, переводячи погляд із порожнього каміна на усміхнене обличчя Неда Ламберта, запитав його з кислою міною:

— Боже милий, та невже ця каламуть не спричинила вам печії в дупі?

А Нед Ламберт, сидячи на столі, читав далі:

— Чи, знов-таки, зауважимо вигини дзюркотливого струмка, який, долаючи кам’янисті перепони на своєму шляху,