Читати книгу - "Улісс"

— Суміш різних напоїв, — сказав містер Дедал.

Нед Ламберт зареготав і, ляснувши себе по коліну газетою, повторив:

— Покритий затінком, замислене лоно. Не можу, хлопці! Не можу!

— І Ксенофонт дивився на Марафон, — озвався містер Дедал, дивлячись на камін і переводячи погляд на вікно, — а Марафон дивився на море.

— Годі про це, — гукнув від вікна професор МакГ’ю. — Ані слова більше про цю дурну нісенітницю.

Він саме прикінчив серпик несолодкого печива, яке гриз безперестану, і, зголоднівши, ладен був узятися за ще один, який уже тримав напоготові в другій руці.

Пишномовне галу-балу. Плещуть знічев’я язиками. А Нед Ламберт, бачу, влаштував собі вихідний. Авжеж, після похорону чоловік цілий день наче сам не свій. Кажуть, у нього впливові родичі. Старий Четтертон{243}, віце-канцлер, доводиться йому двоюрідним чи то дідом, чи прадідом. Кажуть, йому під дев’яносто. В редакції уже давно, мабуть, лежить некролог для першої сторінки. А він на злість їм живе. Чого доброго, сам піде перший. Ану, Джоні, посунься для дідуся. Вельмишановного Геджеса Ейре Четтертона. Гадаю, раз на рік він виписує йому тремтячою рукою чек, а мо’ й два. Ото буде радощів, коли він уріже дуба. Алілуя.

— Ще один спазм, — сказав Нед Ламберт.

— А що це таке? — запитав містер Блум.

— Щойно віднайдений фрагмент Ціцерона, — урочисто оголосив професор МакГ’ю. — Наш милий край.

Коротко, проте влучно

— Чий край? — простодушно перепитав містер Блум.

— Дуже доречне запитання, — зауважив професор, хрумаючи печивом. — Наголошуючи чий.

— Край Дена Доусона, — озвався містер Дедал.

— Це в його вчорашній промові? — запитав містер Блум.

Нед Ламберт кивнув ствердно.

— Та послухайте-но, — сказав він.

Двері відчинилися, і ручка штовхнула містера Блума в поперек.

— Вибачте, — сказав, заходячи, Дж. Дж. О’Моллой.

Містер Блум враз відступив.

— Це ви мене вибачте, — відмовив він.

— Добридень, Джеку.

— Заходьте, заходьте.

— Добридень.

— Як життя, Дедале?

— Непогано. А у вас?

Дж. Дж. О’Моллой сумно похитав головою.

Жаль

Колись він був найздібніший з усіх молодих правників адвокатської колегії. Зійшов на пси, бідолаха. Он уже сухотний рум’янець, — видно, догоряє його свічка. Скоро йому капець. Що ж його сюди привело? Хоче грошей.

— А якщо ми забажаємо досягнути до гірських вершин, які вишикувалися у піднебессі.

— Виглядаєте ви пречудово.

— А чи можна побачити редактора? — запитав Дж. Дж. О’Моллой, позираючи на двері кабінету.

— Авжеж можна, — озвався професор МакГ’ю. — І побачити його, і почути. Він у своєму святилищі спілкується з Ленеганом{244}.

Дж. Дж. О’Моллой підступив до конторки і став гортати підшивку газети, її рожеві сторінки.

Клієнтів кіт наплакав. Слава в минулому. Пустився берега. Програвся на перегонах. Заборгував під чесне слово. Пожинає бурю. А колись був адвокатом у Д. і Т. Фіцджеральдів і отримував чималі гроші. Перуки засвідчували наявність сірої речовини. Мозок, виставлений напоказ, як серце у тієї статуї в Гласневіні. Здається, він щось там пише літературного для Експресу удвох із Габрієлем Конроєм{245}. Начитаний хлопець. Майлс Кроуфорд починав у Індепенденті. Смішно спостерігати, як наші газетярі викручуються, коли відчувають, що вітер подув невтойбіч. Як флюгери. То туди, то сюди. Не знаєш, чому вірити. Одне тобі кажуть — наче й правда, почуєш друге — то вже й не віриш першому. Кидаються один на одного, мов скажені, на шпальтах своїх газет, а потім враз забувають про взаємні образи. Ще хвилина, і вони вже найліпші друзі.

— Та послухайте ж ви, заради Бога, — благав Нед Ламберт. — А якщо ми забажаємо досягнути до гірських вершин, які вишикувалися в піднебессі…

— Пишномовний нуд! — роздратовано урвав його професор. — Годі нам лялякання цього балабона.

— В піднебессі, — провадив Нед Ламберт, — наче щоб обмити наші душі в горніх висотах…

— Хай би обмив свої губи, — докинув містер Дедал. — Господи, помилуй нас грішних! Га? А йому ще й гроші за це платять?

— У горніх висотах картиною незрівнянних красот Ірландії, які хоч і мають гучно прославлені аналоги в інших країнах, а проте мальовничістю своїх тінистих гаїв, хвилястими краєвидами, просторими пасовищами, порослими соковитими травами, які вечорами поринають у дивовижне світло наших оксамитних загадкових ірландських сутінків…

Його рідна говірка

— Місяць, — зауважив професор МакГ’ю. — Він забув «Гамлета».

— Які запинають своїм серпанком усю навколишню панораму, чекаючи, доки випливе на небосхил чарівне місячне коло й осяє наш край сріблястими променями…

— Ox! — вигукнув містер Дедал, застогнавши з безнадії. — Ця писанина пахтить як цибуля в нужнику. Годі вже її, Неде. Життя і так коротке.

Він скинув циліндр і, нетерпляче роздмухуючи пишні вуса, причесався так, як це роблять валлійці, — рукою, розчепіривши пальці.

Нед Ламберт кинув газету на стіл, задоволено хихочучи. І тут за мить неголене, в темних окулярах, обличчя професора МакГ’ю затрусилося від хрипкого сміху.

— Здобний-воздобний Доу! — вигукнув він.

Що казав Везерап{246}

Авжеж тепер зубоскалити можна коли штука вийшла з друку проте люд наш розхапує її як гарячі пиріжки. Та він же сам із пекарів, хіба ні? Бо чого ж його власне називають Здобним Доу? Чи так, чи інак, але гніздечко він звив собі м’якеньке. У дочки наречений працює в податковій управі, його возять в автомобілі. Вдало його заарканила. Влаштовує бучні прийоми. Гуляють на всі боки. Везерап завжди так і казав. Хапай їх за шлунок.

Двері кабінету враз розчинилися, і на порозі постало обличчя з червоним дзьобом, а над чолом пучок волосся, що стирчало, наче пір’я. Нахабні сині очі озирнули товариство, і рипучий голос запитав:

— Що це тут діється?

— А ось появився і наш удаваний поміщик{247}, — урочисто оголосив професор МакГ’ю.

— Ічоготобітутреба, вчена мавпо! — озвався редактор замість привітання.

— Ходімо, Неде, — сказав містер Дедал, надягаючи капелюха. — Після всього мені треба випити.

— Випити! — вигукнув редактор. — Спиртні напої дозволено тільки після служби Божої.

— Авжеж, це щира правда, — підтвердив, виходячи, містер Дедал. — Ходімо, Неде.

Нед Ламберт зсунувся зі стола. Роздивляючись навколо, сині очі редактора зупинилися на усміхненому обличчі містера Блума.

— Може, і ви теж із нами, Майлсе? — запропонував Нед Ламберт.

Спогади про вікопомні ратоборства

— Ополчення Північного Корку! — вигукнув редактор, прямуючи до каміна. — Ми завжди перемагали! Північний Корк й іспанські офіцери!

— А де ж воно було таке, Майлсе? — запитав Нед Ламберт, замислено споглядаючи носаки своїх черевиків.

— В Огайо! — гаркнув редактор.

— Авжеж, саме там воно й сталося, бий мене