Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

Нас викинуло з порталу просто в кабінет ректора. Ми гепнулися на підлогу, перемазані чимось липким і з відчутним ароматом… чого? Чесно, навіть думати не хочу чого.

Під нами розкинувся розкішний килим. О, цей знаменитий килим! Вся Академія завмирала, коли його сюди заносили, і легенда гласила, що Вальдес особисто задушить кожного, хто залишить на ньому бодай цятку бруду.

А ми тільки що прикрасили його зеленим слизом.

— Надіюсь, наш теперішній ректор не такий цінитель антикварного мотлоху? — з надією запитав Алек, обтрушуючи з себе якусь желеподібну субстанцію.

Я з Амелією лише переглянулися.

І саме в цей момент за нашими спинами розверзся вогняний портал.

З нього ступив ВІН.

Райвен Даккаріон Но’Ксаріс.

Його чорний плащ ледь колихався в повітрі, а очі були настільки темними, що в них можна було втопитися. Темрява, що закрутилася навколо нього, здавалася живою, наче сама Безодня заглянула в цей світ.

Ми дружно затамували подих.

Раптом вигнання Вальдесом з Академії здалося не таким уже й поганим варіантом.

На стіл полетів дуже знайомий фоліант, з якого все і почалося.

— Надіюсь, ви вже придумали достовірну легенду про те, як ви випадково натрапили на бібліотеку і заборонений відділ книг? — усміхнувся ректор.

Ми мовчали. Не тому, що не мали що сказати, а тому що наші мізки судомно шукали хоч якусь пристойну брехню, яка могла б врятувати наші дурні життя. Якщо він відрахує нас?!

— Ем… це… навчальна практика? — невпевнено видав Алек.

Лорд НоʼКсаріс повільно підняв одну брову.

— Практика?

— Так! — миттєво підхопила Амелія. — У нас курс з… самостійного прийняття рішень!

— І нестандартного мислення! — підтримала я.

— Ага! І от ми вирішили, що якщо не дозволено читати заборонені книги… то треба діяти творчо! — усміхнувся Алек.

Лорд-ректор ще секунду дивився на нас, а потім повільно пройшовся кабінетом.

— Тобто… — почав він задумливо, — ви хочете сказати, що троє адептів, замість того щоб спокійно спати в своїх кімнатах, вирішили зайти в бібліотеку, відкрити заборонену секцію, вкрасти книгу, а потім через…практичний інтерес потрапили в Безодню і намагалися не стати вечерею для демонічної істоти?

— Угу, — швидко кивнув Алек.

— Найцікавіша частина цієї історії… — ректор нахилився до нас ближче, — що я навіть не здивований.

Ми нервово переглянулись.

— Але… — продовжив він, вирівнюючись і склавши руки на грудях, — що мене цікавить найбільше: як, чорт забирай, вам вдалося розізлити Ліле настільки, що вона вирішила пожертвувати вас Безодні?

Ми знову дружно переглянулися.

— Ем… Ну… це… довга історія, — почала Амелія.

— І дуже заплутана, — додала я.

— Але якщо коротко… — Алек прочистив горло. — Вона психопатка.

— Вона психопатка, яка була моєю нареченою, — холодно уточнив Райвен.

— Ви теж у цьому не винні! — швидко запевнив його Алек. — З кожним буває. Я от теж якось зустрічався з дівчиною, яка розмовляла зі своїм дзеркалом…

Амелія шпигнула його в бік, а потім театрально закотила очі, ніби просила у Вищих пощади за нашу дурість.

Ректор мовчки дивився на нього.

— Прошу нагадати, який магістр задав вам цей курс із самостійного прийняття рішень? — його усмішка була майже доброю. Майже.

Моє серце прискорило ритм. Так, наші виправдання звучали як нісенітниця, але це був єдиний шанс вирулити ситуацію. Я згадала, як ми опинилися в тій клятій печері, як я тягнула за собою друзів, не думаючи про наслідки.

Відчуття провини наростало.

— Це була я, — тихо сказала я. — Алек і Амелія ні в чому не винні. Це я придумала вкрасти книгу.

— Селесто! — в унісон вигукнули обоє.

Ректор підняв руку, зупиняючи їхні заперечення.

— Ви можете покинути кабінет, — звернувся до них.

— Ні, а що буде з Селестою?! — спалахнула Амелія.

О, як же я люблю цю дівчину.

— Ні, відповідати будемо всі разом! — заявив Алек, вперто зводячи підборіддя. Він взяв Амелію за руку і залишився стояти на місці.

Райвен схилив голову набік, ніби зважував щось у думках.

— Похвально, принце Ель’Таваріоне.

…Що?

…ЩО?!

…ПРИНЦ?!

Амелія смикнула руку Алека, ніби не була впевнена, що правильно почула. Я ж просто витріщалася на друга, намагаючись усвідомити почуте.

Ректор, не звертаючи уваги на наш шок, продовжив:

— Може, хочете навідатися до світлого ельфійського двору? Ваш батько вже зачекався підписати угоду про шлюб свого спадкоємця.

Від цієї інформації в кабінеті настала гробова тиша.

Але, здається, в наступну секунду ми з Амелією зламали цю тишу синхронним, майже верескливим:

— ЩО?!

Амелія різко відступила від Алека, дивлячись на нього так, ніби він щойно завдав їй удар у спину.

— Ти маєш одружитися? — її голос здригнувся.

Алек напружено стиснув щелепи.

— Так, тому я і втік з дому.

— І коли ти збирався мені сказати?! — очі Амелії блищали від сліз, але вона вперто не давала їм стекти.

Алек провів рукою по волоссю і кинув злий погляд у бік ректора.

— Дуже вам вдячний, ректоре, просто чудова подача.

— Завжди радий допомогти, — сухо відказав він.

Я зробила глибокий вдих. Мені хотілося підтримати Амелію, але я розуміла, що зараз просто не час і не місце.

Амелія стояла, стискаючи кулаки, і дивилася на Алека так, ніби ось-ось запустить у нього вогняним зарядом.

— Чудово. Просто чудово, — її голос був небезпечно спокійним. — Тобто, ти, принц ельфійського двору, спадкоємець трону, заручений із якоюсь світловухою, і мені ти про це навіть не збирався сказати?

— Амеліє… — Алек зробив крок до неї, але вона миттєво відступила.

— Ні, мовчи. Я хочу насолодитися моментом, коли моя довіра розбивається об реальність, як крихке скло! — її очі блищали від сліз, але вона все ще трималася.

Я ж, тим часом, намагалася стати якомога менш помітною. Бо, здається, ректор цілком серйозно обмірковував, який вирок винести за нашу пригоду.