Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

— Адепт Ель’Таваріоне, адептко Морвейн, покиньте мій кабінет поки у мене не виникло бажання вас відрахувати, — його голос був спокійним, але за цим спокоєм відчувалася прихована загроза. — Адептко Вейр, а ви залишаєтесь, так як були ініціатором цієї затії.

Друзі з жалем подивилися на мене, але підкорилися наказу ректора. Коли за ними зачинилися двері мене покинула будь-яка надія на спасіння.

— Я слухаю, — його голос тихий, мов гроза.

Я тихо видихнула.

— Так, я винна, бо хотіла дізнатися про мітку у мене на руці, — нарешті підняла на нього очі.

— Я ж тебе просив нікуди не лізти, поки мене не буде в Академії, Селесто! Ти розумієш, що своїми діями допомогла Ліле тебе знайти?!

Відчуваю, як гнів став мене наповнювати і він став витісняти страх.

— А знаєте що, лорде-реторе?

Він лише подивися на мене з інтересом.

— Так, я винна. Провела древній ритуал, викликала демона, загадала дурнувате бажання, отримала мітку. І, судячи з усього, саме цю мітку шукала ваша наречена. Через що, до речі, і вбила ту дівчину. Але що вона означає — гадки не маю. От і полізла за інформацією в бібліотеку. Тому так, можете й далі звинувачувати мене, а можете просто відповісти: що це за татуювання, чому ваша наречена так його шукала і чому, чорт забирай, не побачила його в мене на зап’ясті?

Ректор мовчки дивився на мене. Його темні очі блищали від стримуючого гніву, але на обличчі не відбилося жодної емоції. Важка тиша заповнила кабінет.

А потім він зробив крок уперед. Один. Ще один. Мене наче прибило до місця, коли він зупинився зовсім поруч, опинившись у небезпечній близькості. Його голос був низьким і спокійним, але в цій тиші він звучав гірше за грім:

— Ти поняття не маєш, у що вплуталася, Селесто Вейр.

Я ледь помітно ковтнула. В його очах вирувала темрява, і я раптом усвідомила, що у порівнянні з ним Ліле була всього лише тінню.

— Так поясніть мені, — вперлася поглядом у нього, не бажаючи відступати.

— Ти думаєш, що це просто мітка? Що вона випадково з’явилася у тебе на зап’ясті після ритуалу? — Його губи смикнулися в хижій усмішці. — Скажи, Селесто, що саме ти загадала в той момент, коли викликала мене, про що подумала?

Я відкрила рот, щоб відповісти, але… зам’ялася. Бо тільки зараз усвідомила одну річ.

Він схилив голову, уважно вивчаючи мене, і мовив тихо, майже ніжно:

— Не мовчи. Я хочу почути це від тебе.

Я згадала.

— Але це ж думки…

— Візьми книгу, — почула я його голос.

Я правильно почула? Він дозволяє мені нарешті все дізнатися без дурнуватих умов?

Він сів у своє крісло за столом і не зводив з мене зосередженого погляду.

— Ці примірники вже давно знищив ще мій дід, ти тримаєш останній екземпляр, який роду Морвейн вдалося заховати на кілька століть, так як це не просто древній фоліант, це сила, Селесто, — він нагнувся над столом і чітко подивися на мене, — над демонами.

Я завмерла. Серце прискорило ритм.

— Що?— побілілими губами прошептала я.

— Візьми книгу.

Я піднялася і на ватних ногах підійшла до його столу, на якому лежала книга. Важка. І відкрила сторінку пʼятдесят два, але яке було моє здивування, коли на сторінці пʼятдесят два я побачила те саме рогате чудовисько, але ні слова про древній ритуал Анахеє.

— Але це неможливо!

— Сторінка сто пʼятдесят два, — підказав ректор.

Я відчула як мої руки спітніли. Сто пʼятдесят два?! Я точно не відкривала сторінку сто пʼятдесят два.

І я відкрила її. Перше, що кинулося в очі це татуювання, яке зараз прикрашає моє ліве запʼястя, якого я раніше не бачила!

Опис його, а внизу саме закляття, яке я читала того зловісного дня.

Зразу я перейшла до прочитання, що означає моя мітка, яка називається Аль-Хе. Я була права і Ліле шукала саме її, а не змогла знайти, бо ректор її якимось чином зміг заховати. Це не було ніяке поглинання. Це було страшніше!

— Ні… — прошептала я.

Ректор хмикнув.

— Обряд пошуку?

Аль-Хе — це обряд пошуку… Істинного або Істинної.

І тоді коли я проводила ритуал, то думала про те, що якщо б я знайшла свою пару, то ні за якого лорда Саана не треба було б виходити заміж. О Вищі, що ж я наробила?!

— Так, — кивнув ректор. — Дивись.

Я підняла на нього очі.

Він закотив рукав і виставив переді мною своє ліве зап’ястя.

І світ перевернувся.

На його шкірі чорнилом палахкотіло те саме татуювання безкінечності. Аль-Хе.

Таке ж, як у мене.

…Що?

Ні, не так.

…ЩО?!

Моє серце забилося так швидко, що, здавалося, мало вирватися з грудей. Кров гулко стукала у скронях, а легені відмовлялися слухатися. Мені стало жарко. Холодно. Усе водночас.

Ні.

Ні, це якась помилка!

Я зробила крок назад, але ноги були ватяними. У голові паморочилося, думки збилися у хаотичний, безглуздий потік.

— Це… Це неможливо… — мій голос зірвався на хрипкий шепіт.

А ректор лише мовчки дивився на мене. І в цих темних, глибоких, як сама Безодня, очах я побачила відповідь.

Ніякої помилки.

Я знайшла Істинного.

І це був він.

Я дихала уривчасто, хапаючи повітря, наче риба, яку викинули на берег.

Ні.

Ні.

НІ!

— Це якась… — я судомно ковтнула. — Це якась помилка…

— О, Селесто, — Райвен хмикнув і повільно закотив рукав назад, ховаючи мітку, яка щойно перевернула мій світ. — Я теж на це сподівався.

Його голос був насичений темним, глузливим спокоєм. І в цьому спокої відчувалося щось ще.

Щось небезпечне.

— Але ж… — я відступила ще на крок. — Ви…

Він підвів брову.

— Продовжуй.

— Ви ж… ректор! — Я розвела руками, ніби це саме по собі мало пояснити абсурдність ситуації. — І… і…принц…

— І я не міг стати твоїм Істинним? — Він повільно піднявся з крісла, обійшов стіл і зупинився прямо переді мною. Близько. Надто близько.

Я закам’яніла. Для чого такі питання?! Звісно, що він не міг, бо хто він і хто я?! Ми з різних світів!