Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

— Це просто смішно! Як я могла провести цей ритуал Анахеє, коли я точно пам’ятаю, що відкривала фоліант на сторінці пʼятдесят другій?! — я була ще не в силах повірити в те, що відбувається.

— А ти не помітила, що книга жива, Селесто? — його голос став тихим, майже ніжним, від чого всередині мене здійнялася буря. — Ти забажала, Аль-Хе почула твоє справжнє бажання і зробила вибір.

Я проковтнула клубок у горлі.

— Аль-Хе зробила вибір?

Мій погляд впав на книгу, але багато інформації в ній не було. Мені потрібна ще інформація! Що буде далі? Який у нас вихід? Чому ректор розірвав заручини? І якого взагалі, чорта лисого, тут відбувається?!

— Я хочу, щоб не вляпувалась ні в які ситуації, зможеш? — втомлено запитав він.

І я подивилася на цього чоловіка, що стояв переді мною. Високий. Сильний. І дуже втомлений.

— Я нікуди не вляпуюсь!

Його скептичний погляд.

— Я змушений пояснити своїй родині чому розірвав заручини, так як це був вигідний династичний союз і навряд чи вони будуть в захваті від мого вчинку.

— А чому ви їх розірвали? — швидко запитала я, а лише потім зрозуміла, що це в принципі не моя справа.

— Сходиш зі мною на побачення? — відповів він питанням на питання, яке викликало в моєму серці бурю емоцій.

— На…— кашлянула я і некрасиво витріщилась на нього, — побачення?

Шок і злість. Замість того, щоб прояснити ситуацію, він знову збиває мене з пантелику!

— Ні! — відповіла я, ще памʼятала як він мене вигнав після поцілунку.

І руку почало пекти, в тому місці, де було те зловісне Аль-Хе!

— Ні? — на його обличчі зʼявилася невіра, а на губах застрягло німе питання: «Ти мені відмовила, людино?! Та ти хоч знаєш, що я з тобою зроблю?!».

«Пофіг, що ти зробиш, гірше ніж є вже не буде», — відповіла в думках я на його німе питання.

Так, Селесто, треба терміново змінити тему. Цей типчик навпроти дуже сек…небезпечний!

— А що буде з книгою? — я поспішно змінила тему. — Амелія взяла її з родинного забороненого архіву, і якщо вона її не поверне… думаю, наслідки будуть такими, про які мені навіть страшно думати.

Ректор посміхнувся. Недобре так.

— Цікавий факт, Селесто, — у його голосі звучав суцільний інтерес. — Століттями Морвейни ховали цю книгу, берегли… і раптом просто віддали її твоїй подрузі. Дивовижно, чи не так?

Я кашлянула і невпевнено так сказала:

 — Ну, вони не віддали її. Амелія… просто взяла. На деякий час.

І тут я почула сміх. Гарний, навіть надто гарний.

Але що тут було смішного?

— Ти справді в це віриш? — ректор усе ще посміхався, ледве стримуючи сміх. — Відьми так заховали Книгу Імен, що демони не змогли її знайти… але твоя подружка просто взяла і винесла її? Без дозволу Морани?

— Кого? — я не зрозуміла.

— Морана Морвейн. Одна з древніх відьом, хранителька роду Морвейнів, — пояснив він.

Він зробив паузу, уважно дивлячись на мене, а потім не без хитрої усмішки додав:

— Добре, не хочеш на побачення — може, хоча б хочеш навідатися зі мною в гості до Морвейнів?

І його темні очі з очікуванням впилися в мене.

А мені раптово згадалася божевільна Ліле, яка втратила розум через нього… Райвен НоʼКсаріс був могутнім і небезпечним. Чи довго моє серце зможе встояти? І що найстрашніше — якщо не встоїть, то як далі жити?

Чомусь мені здавалося, що від моєї відповіді залежить більше, ніж я могла уявити.

— Так, — нарешті відповіла я. — Я хочу піти з вами. Я… занадто тісно з цим пов’язана.

Він лише посміхнувся. Нічого не сказав.

У повітрі спалахнув вогняний портал.

— Але спочатку потрібно переодягтися, — тихо шепнув мені на вухо ректор, коли я підійшла до порталу.

Я здригнулася.

Його голос, оксамитовий і глибокий, ковзнув шкірою, залишаючи по собі мурахи.

Я розгублено подивилася на себе. Ну так, форма була в зеленому слизі, волосся скуйовджене, а з рукава стирчала стрічка, яку я навіть не пам’ятала, коли туди запхала.

— А що не так? — буркнула я, все ще не оговтавшись від його несподіваного наближення.

Лорд НоʼКсаріс повільно провів поглядом по мені з голови до ніг, затримавшись на зап’ясті, де пульсувала татуюванням безкінечності Аль-Хе.

— Гадаю, Морвейни не сприймуть тебе серйозно в такому вигляді, — в його голосі промайнуло щось, схоже на ледь приховане задоволення.

Я відчула, як жар розливається по моєму обличчю, але я вирішила не надавати цьому великого значення.

— Ходімо, — він взяв мене за руку, від чого серце прискорило серцебиття і нас накрило магією.
 

****

Ми опинилися у просторій вітальні, де панувала стримана розкіш.

Високі стелі з темного дерева, прикрашені витонченими різьбленими візерунками, створювали відчуття величі. Уздовж стін — високі вікна з важкими оксамитовими портьєрами глибокого смарагдового кольору, що спадали каскадами на мармурову підлогу.

Жодного зайвого предмета. Кожна деталь у цьому будинку була не просто дорогою, а ідеально підібраною.

Темні книжкові шафи сягали майже стелі, а їхні полиці вгиналися під вагою старовинних томів у міцних шкіряних палітурках. Біля каміна, викладеного чорним оніксом, стояли два глибокі крісла з різьбленими підлокітниками, а між ними — столик з чорного скла. На ньому — жодної прикраси, окрім витонченої срібної чашки, в якій парував якийсь темний напій.

Все виглядало бездоганно. Ніби цей будинок не просто створювали, а ретельно продумували кожен його сантиметр.

Але найцікавіше — тут не було відчуття холоду чи відчуженості.

Тиша, яка панувала у просторі, була не порожньою, а сповненою якоїсь глибокої рівноваги.

— Де ми? — запитала я, хоча вже здогадувалася про відповідь.

— У моєму маєтку.

— І тут немає ніякої Безодні і страшних потвор, як домашніх улюбленців, які люблять перекусити людьми? — сміючись запитала я.

І тут в мене відібрало дар мови, бо до нас підійшов справжнісінький скелет.