Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

Я кліпнула. Раз. Два. Три. Але скелет не зник.

Навпаки — він нахилив голову ще трохи, уважно розглядаючи мене порожніми очницями, в яких, здається, ледь помітно мерехтіло синє світло.
Скелет. У костюмі.

Справжнісінький двометровий скелет, одягнений у бездоганний темний костюм-трійку, з ідеально відпрасованими лацканами та срібними запонками. Його кістки були неприродно гладкими, ніби відполірованими, а на шиї красувався шовковий шарф, зав’язаний у витончений вузол.

— Господарю, ви сьогодні рано, та ще й не одні, — його голос був рівний, злегка глухуватий, але при цьому з нотками витонченого аристократизму. — Хто ваша супутниця?

І він тільки що заговорив.

Мій мозок просто… відмовився це сприймати.

Ні, в нас в Академії були уроки з некромантії і я не раз бачила скелетів, яких піднімали. Але вони не говорили і тим більше не носили костюмів! Вони взагалі не були розумними, бо їх мозок давно згнив і висох!

Я зробила глибокий вдих, але замість того, щоб щось сказати, видала звук, який можна було охарактеризувати як “ха-…гух..ем..а…що?!”

Ректор вибухнув сміхом.

Його темний, глибокий сміх заповнив кімнату, ніби блискавка розсікла важке небо перед грозою. Він відкинув голову назад, а його плечі здригнулися від справжнього, щирого сміху. Чесного слова, ще секунда, і він би плеснув у долоні від захвату.

Я повільно повернула до нього голову.

— Ти… — видихнула я. — Ти смієшся?! У тебе вдома ходять кістяки в костюмах, вітаються і говорять, а ти смієшся?!

Сама не зрозуміла, як перейшла я з ректором на –ти, це певно все через стрес.

— О, Селесто, — з придихом промовив він, витираючи куточки очей. — Якби ти могла бачити своє обличчя…

— Міс Селесто, я прошу вас не називати мене кістяками, розумію ваше здивування, але це ображає мене. Я сер Анджелус Стефанійський, вірний слуга і дворецький принца НоʼКсаріса, — сказав скелет.

Я знову кліпнула. Потім ще раз. Але це не допомогло.

Скелет… тобто сер Анджелус Стефанійський стояв переді мною у всій своїй кістлявій величі, зі скромною, навіть трохи зверхньою гідністю справжнього дворянина.

— Ви… — я розгублено махнула рукою. — Ви сер? Дворянин?

— Безперечно, міс Селесто, — з легким уклоном відповів він. — Мій рід сягає давніх часів, і я служу династії Но’Ксаріс вже понад триста років.

Триста років.

ТРИСТА.

О, Вищі. У мене прямо перед очима стояв аристократичний скелет з більш вишуканими манерами, ніж у половини живих дворян, яких мені доводилося бачити. І він ображався, коли я називала його “кістяком”.

Райвен знову засміявся.

Цього разу він навіть сперся на спинку крісла, тримаючись за підборіддя, і розважливо мене вивчав, ніби очікуючи подальшої реакції.

— Селесто, я ж казав тобі, що Безодня не залишає своїх, — усмішка торкнулася його губ. — Навіть після смерті.

Я глибоко вдихнула.

— Дякую за пояснення, ректоре, — склала я руки на грудях. — Але ви забули попередити, що у вашому домі працюють мертві!

— Ну… — він підняв одну брову. — Це така дрібниця.

— Дрібниця?! Я хоч би підготувалась!

— І позбавила б мене задоволення.

Я знову поглянула на сера Анджелуса, який з гідністю відкашлявся (як це взагалі можливо без голосових зв’язок?!).

— Якщо ви вже оговталися, міс, то чи бажаєте чаю? — поцікавився він.

Чаю.

У цей момент мій мозок просто здався.

— Чаю? — механічно повторила я. — Ви… тобто ви… тобто сер Анджелус…ви вмієте робити чай?

— Очевидно, — скелет кивнув, поправляючи манжети свого ідеально випрасуваного костюма. — Чайна церемонія — важливий ритуал, і я опанував це мистецтво ще за життя.

Я повернулася до ректора, який просто з нездоровим інтересом спостерігав за цією ситуацією. Ну, так, певно розважитись за мій рахунок вирішив! Демон, як є демон!

— У вашому  будинку скелет не просто ходить і говорить… він ще й чай подає?

— Чому б і ні? — Райвен ліниво всміхнувся. — Анджелус — бездоганний дворецький.

— І що, він завжди тут так… працює?

— Вже понад три століття, міс Селесто, — гордо відповів сер Анджелус, склавши руки за спиною. — Хоча мушу зазначити, що вперше бачу, щоб хтось так шокувався моєї присутності.

Певно люди тут не часті гості.

— Та невже?! — нервово пирхнула я.

Райвен знову засміявся, цього разу нахиляючись до мене ближче.

— Скажи, ти ж не думала, що я сам займаюся побутовими справами, правда?

Я вирячилася на нього.

— Чесно кажучи, я взагалі не думала, що ви можете жити у нормальному будинку! Я швидше очікувала якесь… похмуре підземелля, моторошний замок чи що там у вас, володарів Безодні, заведено?

— Оу, — його очі виблиснули темним блиском. — Ти уявляєш мене аж настільки клішованим?

— Ні, я уявляю вас небезпечним!

Він усміхнувся ще ширше.

— Це правильно.

Сер Анджелус делікатно кашлянув, привертаючи увагу.

— То як щодо чаю? Чи, можливо, міс бажає чогось міцнішого після такого напруженого вечора?

Я прикрила обличчя руками.

— Я збожеволію…Я ж…цілитель, як таке можливо. Це ж яка сила могла таке створити, — говорила я сама до себе, а потім перевела погляд на ректора, який лише хмикнув.

— Принеси нам чаю, а ще потрібен темний костюм для Селести, ми збираємось навідатись в гості до роду відьом.

— Темний… костюм? — я кліпнула, намагаючись усвідомити, що він щойно сказав.

Райвен підпер підборіддя рукою і з удаваною серйозністю промовив:

— Бо ми йдемо до Морвейнів, а вони дуже… як би це сказати… цінують естетику. Вважається поганим тоном приходити в яскравих кольорах.

— Ой, ну вибачте, що я не подумала про дрес-код для відьом! — я стиснула руки в кулаки.

Сер Анджелус зі своєю незворушною витримкою кивнув:

— Буде виконано, мій принце.

Я втупилася в нього.

— І як ви збираєтесь… ну, ви ж не можете… шити костюми, чи?

— Міс Селесто, — скелет трохи нахилив голову, ніби я щойно поставила неймовірно дурне запитання. — Я вже три століття служу Но’Ксарісам. Чому ви вважаєте, що такий елементарний аспект, як гардероб, виходить за межі моїх компетенцій?