Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

Я довго сиділа з цим листом у руках. А потім пішла на кухню, вийняла з морозилки ягідний пиріг і спекла його просто так. Без причини. Просто тому, що захотіла.

У студії мене зустріла Свєтлана, яка вже знала все. Бо, звісно, я не витримала й розповіла.

— Ну і? Ти вже вирішила?

— Ні. Але вперше не боюся думати про це.

— І правильно. Якщо чоловік не боїться приїхати з коробкою любові — він заслуговує бодай на шанс.

— Побачимо.

День минув у репетиціях, планах на “Вечір листопаду” і сміху. Діти готували невеликий виступ, а мами шукали костюми на OLX. Було шумно, весело, живо.

І це життя — вже не текло повз. Воно було моїм.

Увечері я пішла до батька. Принесла йому пиріжки й новий журнал з кросвордами.

— О, нарешті щось розумне принесла, — пробурмотів він.

— Це комплімент?

— Майже. Але я радий, що в тебе очі світяться.

— Справді?

— Ага. Раніше вони горіли, коли ти сварилась. А тепер — коли мовчиш.

Я засміялась.

— Бо в мені більше не війна. А осінь.

Він кивнув.

— Осінь — це зрілість. А зрілість — це коли ти вже не біжиш. А йдеш. Своїм кроком.

Повернувшись додому, я відкрила другий лист.

«Я не прошу дозволу бути в твоєму житті. Я просто хочу бути поряд, поки ти дозволяєш собі бути собою.»

І отут я знову посміхнулась. Бо це вже не було просто листування. Це була історія. Наша. Моя. Та, яку я будувала не з романів. А з рішень.

А вранці я знайшла у дверях ще одну коробку. Маленьку. Без імені. І без підпису. І тоді я зрозуміла — не всі чоловіки йдуть назустріч із добром. Дехто — з планом.