Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

Глава 27. “Життя стукає — не завжди в двері”

“Я сказала “так” — не йому, а собі”
 

Вранці я прокинулась не від будильника, не від кота і навіть не від Лізи, яка зазвичай уже щось співала на кухні. Я прокинулась… від тиші. Знаєш ту тишу, яка не лякає, а обіймає? От така це була.

Я повільно відкрила очі, потягнулась і помітила повідомлення. Спершу подумала, що знову Славік. Але це було повідомлення від… управління культури міста.

«Доброго ранку. Ми знайшли ваш проєкт школи танців на сторінці соцмереж і хотіли б запросити вас на презентацію міських ініціатив для жінок. Ваша історія надихає. Якщо готові — зустріч в п’ятницю о 14:00 у Центрі розвитку громади. Деталі за посиланням.»

Я перечитала тричі. Потім ще раз. І знову.

Моє серце почало бити кудись у ребра. Це не просто меседж. Це знак.

Я сиділа на краєчку ліжка і думала: «А я точно та, кого вони шукають?» І одразу згадала — так я думала і тоді, коли відкривала школу. І тоді, коли виходила з дому після розриву. І коли вивчала нові танцювальні програми, щоб відкрити бодай щось нове в собі.

Я взяла телефон і написала:

«Так. Дякую за запрошення. Я буду.»

 

— Маш, це офіційна штука? — Свєта витріщалась на мене, тримаючи в руках каву і недопитий лимонад. — Ти серйозно?

— Серйозніше не буває. Вони хочуть, щоб я виступила. Розказала свою історію. Як приклад жіночої ініціативи.

— Господи… — вона зробила ковток. — А ти точно будеш не в халаті?

— Ні. Думаю, вдягну те чорне плаття, що колись купила на «про всяк випадок». Здається, настав випадок.

— Ну ти даєш. Слухай… а це прям сцена буде? І мікрофон?

— Не знаю. Може й сцена. Може й презентація проєктів.

— Маш, ти розумієш, що це не просто виступ? Це — крок. Великий.

Я кивнула.

Бо знала.

 

У п’ятницю я прокинулась раніше, ніж планувала. І, що дивно, не панікувала.

Я вдягнулась, зібрала волосся в низький пучок, накрасилась без пафосу, але з натхненням. У новому чорному платті я почувалась як версія себе, яку я колись загубила. А тепер — знайшла.

Перед виходом я подзвонила татові.

— Привіт. Як ти?

— Як-отой чайник, що постійно гуде, але воду не кип’ятить.

— Це значить — нормально?

— Це значить — живий. А ти?

— Йду трохи хвилюватись.

— Як на побачення?

— Як на сцену.

— Виб’єш їм усім землю з-під ніг, — буркнув він і поклав слухавку.

І це була найкраща підтримка, яку я могла отримати.

 

У Центрі було багато людей. Різні жінки: з бізнесу, з освіти, з проєктів для мам, для переселенців. А я — з танців. Зі школи, яку ще недавно відкривала в підвалі з подругою й мрією.

Мене представили коротко: «Маша. Засновниця танцювальної студії. Психологічно-мотиваційний підхід для жінок у стресі. Унікальна історія трансформації.»

Я вийшла до мікрофона. Подивилась у зал. Побачила очі. І заговорила.

Не про біль. А про шлях. Не про драму. А про силу. Про те, як ми вміємо піднятись тоді, коли здається, що впали назавжди.

— Я почала з того, що не могла вийти з ліжка. А тепер веду інших — у танець. Не професійно. А по-людськи. Ми танцюємо, коли болить. І коли радіємо. І саме так, через тіло, ми повертаємо собі себе.

Після виступу була тиша. А потім — аплодисменти. Не бурхливі, не театральні. А щирі.

До мене підійшла жінка — представниця організації.

— Дякуємо вам. Це було чесно. І важливо.

— Дякую вам, — відповіла я. — Це був мій перший мікрофон після довгої тиші.

І раптом я зрозуміла: я вже не та, що була рік тому. Я не просто вийшла з темряви. Я побачила, що в мені — є світло. І це світло — вже не гасне.

А ввечері, коли я вже знімала сережки і розплітала волосся, пролунав дзвінок у двері. І я точно знала — я нікого не чекала. Але життя — чекало на мене.
 

“Я сказала “так” — не йому, а собі”
 

— Ви когось чекаєте? — спитала Свєта по телефону, бо я машинально їй зателефонувала, коли задзвонили у двері.

— Ні. Абсолютно нікого, — прошепотіла я, йдучи повільно до входу.

Я навіть у дверне вічко не подивилась. Просто відчинила. І побачила… коробку. Велику, з синьою стрічкою.

А за нею — Славіка.

— Привіт, — сказав він, ніби ми з ним щойно розмовляли, хоча минуло кілька днів тиші.

— Привіт, — видихнула я. — Що це?

— Це називається “офіційна коробка вражень”. І я привіз її, бо інакше не зміг би сказати все, що хочу.

— Я не запрошувала тебе додому.

— Я знаю. І не зайду. Просто… можна я скажу тут?

Я кивнула. Бо не могла не.

— Маша… Я не знаю, що буде завтра. І не прошу тебе впустити мене в свою родину. Я поважаю твої правила. Але я точно знаю, що хочу бути поруч. І не як слухач. А як учасник. Якщо ти дозволиш.

— Славік…

— Нічого не вирішуй зараз. Просто відкрий коробку, коли будеш готова.

Я взяла пакунок. Він махнув рукою і пішов. Не з надією, не з жалем. А з гідністю. І саме це мене зламало.

 

Через годину я таки розв’язала стрічку.

Всередині було:

Баночка варення — “Щоб пам’ятала, як солодко буває несподівано”.

 Маленький ліхтарик — “На випадок, якщо згасне світло. Або настрій”.

 Набір листів — “Один на кожен день тижня. Якщо хочеш — читай. Якщо ні — не відкривай”.

 Пачка кави — “Пам’ятаєш, як ми почали з розмов про каву?”

 І серветка, на якій написано: “Якщо ти зітреш з мене губи після чаю — я не образюсь. Але хочу, щоб наступного разу — це був поцілунок.”

 

Я засміялась і… розплакалась.

Бо це не було про подарунки. Це було про крок назустріч. Без натиску. Без маніпуляцій. Прості речі, які говорили більше, ніж десятки промов.

 

Наступного дня я прокинулась, як після довгої подорожі. І зрозуміла — я не боюся. Вперше.

Я зробила каву. Відкрила перший лист. Там було:

«Ти сильна. Але дозволь собі бути ніжною. Бо це — не слабкість. Це розкіш, яку ти заслужила.»

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍