Читати книгу - "Фрікономіка. Зворотний бік усього на світі, Стівен Девід Левітт"

У своїй книжці Енн Галберт задокументувала, як експерти з виховання суперечать один одному і навіть самим собі104. Їхні взаємні глузування могли б видатися кумедними, якби все це не було так сумно, а часом — і моторошно. Гері Еццо, який у своїй серії книжок «Babywise» пропагує «стратегію дитячого менеджменту» для татусів і матусь, які намагаються «досягнути бездоганності у вихованні своїх дітей», наголошує, настільки важливим є ще з народження привчати дитину спати вночі на самоті. Інакше, застерігає Еццо, «позбавлення сну може негативно позначитися на розвитку центральної нервової системи дитини», — і згодом призвести до проблем із навчанням. Тоді як прихильники спання дитини з батьками попереджають, що сон на самоті є шкідливим для психіки дитини, і тому її слід брати до себе в «сімейне ліжко»105. А як щодо стимуляції й спонукання дітей? У 1983 році відомий педіатр Томас Беррі Брейзлтон написав, що немовля з’являється на світ «чудово пристосованим до завдання вчитися й дізнаватися про себе й навколишній світ»106. Брейзлтон — палкий прихильник ранньої й інтенсивної стимуляції розвитку малюка, щоби той був «інтерактивним». Однак ще за сто років до того Л. Емметт Голт застерігав: «Дитина — це не іграшка»107. Голт вважав, що протягом перших двох років життя дитини не має бути «ані примусу, ані тиску, ані зайвої й непотрібної стимуляції розвитку»; річ у тім, що мозок протягом цього часу розвивається настільки швидко, що надмірна стимуляція здатна завдати йому «значної шкоди». Він вважав також, що заплаканого малюка ніколи не слід брати на руки, якщо він плаче не від болю. Голт стверджував, що дитині слід дозволяти поплакати від п’ятнадцяти до тридцяти хвилин на добу: «Це для дитини — як фізичні вправи»108.

Типовий експерт з дитячого виховання, як і фахівці в інших галузях, має схильність висловлюватися надміру самовпевнено. Він не так бере участь в обговоренні різних думок щодо тієї чи іншої проблеми, як безапеляційно чіпляє власний фірмовий знак на певну позицію. Це відбувається тому, що той експерт, в аргументації якого відчувається брак впевненості й однозначності, часто залишається непоміченим широкою публікою. Аби, немов алхімік, обернути свою сиру гіпотезу на узвичаєну істину, експерт має бути сміливим. А найкращий спосіб досягнути цього полягає в збуренні емоцій широкого загалу, бо емоції є ворогом раціональних аргументів. А коли йдеться про емоції, то одна з них, а саме страх, є значно потужнішою за всі інші. Суперхижак, іракська зброя масового ураження, коров’ячий сказ, смерть малюка в колисці: хіба ми можемо проігнорувати поради фахівця, коли він, мов суворий дядько, який розповідає страшні розповіді малим дітям, змусив нас тремтіти від страху?

Немає вразливіших до залякування експертів людей, ніж батьки дитини. Фактично, страх є основним компонентом акту виховання. Батьки є охоронцями життя істоти, яка на початку свого життя є безпораднішою й незахищенішою, аніж новонароджене потомство всіх інших біологічних видів. Це призводить до того, що багато хто з батьків значну частину своєї енергії, яка могла би бути спрямована на виховання, витрачають на страх за дитину.

Проблема полягає в тому, що вони часто бояться не того, чого слід боятися. Утім це не їхня провина. Відокремлювати факти від чуток — це завжди важка праця, особливо коли батьки дуже зайняті. А інформаційний фоновий шум, що створюють експерти (уже не кажучи про тиск з боку друзів і знайомих, які також виховують дітей), є настільки приголомшливим, що вони майже втрачають здатність до незалежного мислення. Ті факти, до яких їм усе ж таки вдається добратися, зазвичай бувають відлакованими, перекрученими або ж вихопленими з контексту з певною егоїстичною метою, яка суперечить батьківським інтересам.

Візьмімо, наприклад, батьків восьмирічної дівчинки на ім’я Моллі. Її найкращі подружки — Емі та Імані — живуть поруч. Батькам Моллі відомо, що батьки Емі зберігають у своєму домі рушницю, тому вони заборонили Моллі гратися там. Натомість Моллі проводить багато часу, граючись у будинку Імані, у дворі якої є басейн. Батьки Моллі спокійні, адже вони зробили мудрий вибір і захистили свою доньку від потенційної небезпеки.

Однак, згідно зі статистичними даними, їхній вибір — аж ніяк не мудрий. Щороку на 11 000 плавальних басейнів у приватних помешканнях припадає одна втоплена дитина. (А в країні з шістьма мільйонами приватних басейнів це означає, що кожного року в них тоне приблизно 550 дітей віком до десяти років). Водночас на кожен мільйон з гаком одиниць вогнепальної зброї гине одне дитя. (У країні, де, за приблизними оцінками, на руках у населення зберігається 200 мільйонів пістолетів та рушниць, це означає, що кожного року від стрілецької зброї гине приблизно 175 дітлахів). Можливість потонути в басейні (1 з 11 000) та ймовірність загинути від вогнепальної зброї (1 з понад мільйона) навіть порівнювати важко: Моллі має значно більше шансів випадково потонути, граючись у басейні Імані, аніж загинути в будинку Емі, граючись із рушницею109.

Проте більшість із нас, як і батьки Моллі, є нікудишніми оцінювачами потенційних небезпек. Пітер Сендмен, «консультант з інформування про можливі ризики» (як він сам себе схарактеризував) з Принстона, штат Нью-Джерсі, привернув увагу до цієї обставини на початку 2004 року. Це сталося після того, як єдиний випадок захворювання на коров’ячий сказ призвів до панічної кампанії відмови від споживання яловичини, що спалахнула у Сполучених Штатах. «Реальність, — сказав Сендмен у своєму інтерв’ю “Нью-Йорк Таймз”, — полягає в тому, що ризики, які лякають людей, і ризики, які вбивають їх, є абсолютно різними»110.

Для прикладу Сендмен порівняв коров’ячий сказ (страшну загрозу, але надзвичайно рідкісну) і наявність патогенних мікроорганізмів на кухні середньостатистичної родини (явище надзвичайно поширене, але чомусь не надто страхітливе). «Ризики, які ви здатні тримати під контролем, значно рідше бувають причиною паніки, аніж ті ризики, які ви контролювати неспроможні», — заявив Сендмен. «У ситуації з коров’ячим сказом я відчуваю, що він — поза межами мого контролю. Я не можу з певністю сказати, містить придбане мною м’ясо пріони чи ні. Я не можу їх побачити, визначити їх за запахом. Тоді як я майже повністю можу контролювати чистоту своєї кухні. Можу