Читати книгу - "Айвенго (укр)"

Сльози виступили на очах у Седрика.

— Пам'ять про тебе житиме, — сказав він, — поки вірність і любов шануватимуть у цьому світі. Якби я не думав, що знайду спосіб врятувати вас усіх, я б не дав умовити себе на таке діло.

Вони переодяглись, але тут у Седрика виникло нове утруднення.

— Я жодних мов не знаю, крім своєї рідної та кількох фраз норманською; як же я буду видавати себе за справжнього ченця?

— Уся штука в двох словах, — сказав Вамба. — Що б тобі не говорили, відповідай: «Рах vobiscum!» При зустрічі чи прощаючись, благословляючи чи проклинаючи, повторюй «Рах vobiscum!» — та й годі. Для ченця ці слівця так само необхідні, як помело для відьми чи паличка для фокусника. Вимовляй тільки низьким голосом та поважно: «Рах vobiscum!» — і проти цього ніхто не встоїть. Якщо мене завтра поведуть вішати (що ще дуже сумнівно), я неодмінно випробую силу цих слів на каті.

— Якщо так, — сказав Седрик, — я миттю перетворюся на ченця. Pax vobiscum! Сподіваюсь, що запам'ятаю цей пароль. Шляхетний Ательстане, прощавай… Прощавай і ти, мій бідолахо. Серце в тебе таке, що варте будь-якої здорової голови. Я вас визволю або повернуся і помру разом з вами. Прощавайте!

— Прощавай, дядечку! — відповів Вамба. — Не забувай рах vobiscum.

З такими напученнями Седрик вирушив в дорогу. Йому незабаром довелося випробувати силу магічних слів, яких навчив його блазень. Пробираючись низьким склепінчастим коридором до великого залу, він раптом побачив перед собою жіночу постать.

— Pax vobiscum! — сказав удаваний чернець, намагаючись якнайшвидше пройти повз неї.

— Et vobis pater reverendissime![32] — відповідав йому ніжний жіночий голос.

— Я трохи недочуваю, — відповідав Седрик саксонською і промурмотів собі під ніс: — Чорт би забрав того дурня та його pax vobiscum! Уперше вистрілив — і одразу ж схибив.

Однак у ті часи досить часто бувало, що духовні особи погано розумілися на латині, і його співрозмовниця добре це знала.

— Прошу вас, преподобний отче, — продовжувала вона вже саксонською, — будьте милосердні, відвідайте пораненого бранця і дайте йому розраду. За це добре діло ваш монастир одержить таку щедру милостиню, якої ще ніхто не мав.

— Дочко моя, — відповідав Седрик, надзвичайно збентежений, — мені не можна залишатися в цьому замку і гаяти час на виконання звичайних обов'язків. Я мушу піти звідси якомога швидше. Життя і смерть багатьох залежать від цього.

— Отче мій, благаю вас в ім'я обітниць, що ви на себе взяли, не залишіть нещасного, не відмовте йому у своїх порадах і допомозі! — продовжувала умовляти прохачка.

Їхня бесіда була перервана грубим голосом Урфриди — старої, що жила у відлюдній вежі.

— Що це таке, моя мила? — звернулася вона до співрозмовниці Седрика. — Отак-то ти віддячуєш мені за мою добрість, за те, що я дозволила тобі вийти з темниці?

— Іди сюди, отче мій, — сказала стара, — без проводжатого ти не виберешся із замку. Підійди до мене, я хочу з тобою поговорити. А ти, дочко проклятого племені, мерщій до хворого і доглядай за ним, поки я не повернусь. І горе тобі, якщо насмілишся ще раз піти звідти без мого дозволу!

Урфрида, поступаючись благанням Ревеки, дозволила їй піти з вежі, а потім приставила доглядати за пораненим Айвенго. Дівчина добре розуміла, яка небезпека загрожує полоненим, і не пропускала жодної нагоди щось зробити для їхнього порятунку. Почувши від Урфриди, що до цього безбожного замку потрапив священик, Ревека сподівалась, що він захистить ув'язнених. Для цього вона і чекала в коридорі удаваного ченця. Але, як ми бачили, спроба її закінчилася невдачею.

Коли Урфрида прогнала Ревеку назад у кімнату хворого, вона силоміць потягла за собою Седрика в окрему комірку і, увійшовши туди, щільно зачинила двері. Після цього дістала з полиці флягу з вином і дві склянки, поставила їх на стіл і сказала радше стверджуючи, ніж питаючи:

— Ти сакс, отче мій? — помітивши, що Седрик не квапиться з відповіддю, вона продовжувала: — Не заперечуй, не заперечуй. Звуки рідної мови солодкі для моїх ушей, хоч і рідко я їх чую. А ти сакс, отче, і хоча служитель Божий, а все ж таки вільна людина.

— Хіба священики із саксів не заходять сюди? — спитав Седрик. — Мені здається, їхній обов'язок — утішати знедолених і пригноблених дітей нашої землі.

— Ні, не заходять, — відповідала Урфрида, — а якщо й заходять, то вважають за краще бенкетувати за столом своїх завойовників, ніж слухати скарги земляків. Ось уже десять років, як у цьому замку не бувало жодного священика, крім того розпусного нормана, що був тут за капелана і вночі пиячив разом із Реджинальдом Фрон де Бефом. Але і він давно пішов на той світ давати звіт Богові. А ти сакс, та ще й саксонський священик, і мені треба поставити тобі одне питання.