Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том I"

Висота ревла голосами:

— Бий їх, гадів!

— Їж землю, давись нею, собако!

А хтось навіть зареготався переможно і крикнув:

— Передай привіт Гітлерові!..

Кричав і Валерик. Що саме, потім пригадати не міг. Але були в тому крикові і ненависть, і радість, що розпирала груди.

Атака фашистів захлинулася. Вони відійшли, тягнучи за собою поранених і забитих.

Так день Першого травня було відзначено чималою перемогою.

Опісля стало відомо, що й Сивохін взяв висоту.

Виявилось, що в нічні атаки оборонці міста ходили й на інших ділянках. Ворога потіснили в багатьох місцях і закріпилися.

Однак фашисти з цим не змирились. У небі заревли їхні бомбардувальники, які несли свій вантаж на Севастополь. Два з них спалахнули, запалені зенітниками, і впали, вибухнувши, на пустинній місцевості між Сапун-горою і Севастополем. Але чимало прорвалось до міста.

Це було якесь божевільне, ошаленіле бомбардування. Бомби сипалися сотнями. Над містом повис, мов хмара, важкий чорний дим. З нього виривались язики полум'я. Заграва пожеж розлилася на півнеба… А ворожі літаки летіли й летіли. Гітлерівці мстили за втрачені вночі позиції.

Опівдні літаків не стало. Зате вдарили крупнокаліберні гармати. Важкі снаряди, свердлячи гаряче повітря, перелітали через голови оборонців і вибухали в палаючому Севастополі. Артилерійський обстріл припинився тільки під вечір.

І тоді стало якось надзвичайно тихо. Так тихо, що боляче було вухам. І не вірилось, «що на світі існує тиша…

На висоту прийшли інші бійці, залягли в траншеях і окопах. А ті, що брали висоту, нарешті, дістали відпочинок. Повертався до землянки й Валерик. Він ішов, нерівно ступаючи, знесилений боєм, вибухами бомб і снарядів і тривалим безсонням.

Раптом хтось узяв його за плече:

— І ти тут, Вовчику?

Це був артилерист Іван Петруненко. Валерик ледве впізнав його. Обличчя закіптявлене, очі червоні, запалені, губи потріскані, щоки заросли густою щетиною. Валерик не знав того, що й сам він має не кращий вигляд.

— Тут… А де ж мені бути?..

— І не боявся?

— Я й з автомата по них стріляв… І зовсім не страшно було.

— Вірно, — підтвердив Петруненко, стомлено усміхнувшись потрісканими губами, — ніколи боятись… Та й що поможе? Самому ж гірше. Всю силу в страхові втопиш. А от коли не боїшся, тоді ти дужий. Так собі й запам'ятай…

І, ніби йому було стільки ж років, як і Валерикові, зовсім по-хлоп'ячому похвастав:

— А ти бачив, як я з їхніх же гармат по них полосував?.. Ой, було ж! Нагодував фашистів гарячими галушками так, що їм аж гикавка напала. Нехай і їхньому Гітлерові кров'ю тикнеться!..

Все це він говорив з якоюсь веселою люттю, і посмішка в нього була люта, страшна.

А Валерик слухав, мов крізь сон. Голова йому наморочилась, і чомусь нудило. Ноги були ніби ватяні, плечі тягло донизу, і автомат на грудях та гранати за поясом здавались аж надто важкими.

У землянці його хтось покликав їсти. Але він доплентався до своїх нар, упав на них і одразу ж заснув.

Під час нічного бою за висоту сержанта Богомолова поранено в праву руку. У санпункті йому зробили перев'язку і хотіли відправити в госпіталь. Але залишити лінію оборони він рішуче відмовився. І тепер лежав у своїй землянці, благаючи долю, щоб рану швидше затягло.

А ще отак, лежачи, згадував Ленінград. Там жив і працював до війни. Там, ідучи на війну, залишив дружину і маленького сина… Воював одчайдушно. Спершу — рядовим піхотинцем, потім — сержантом. Ідучи в атаку, не боявся ні багнета, ні кулі, ні гранати.

Але і йому разом з іншими довелося залишати місто за містом та відходити на схід. У тяжких боях він втрачав друзів, а його самого ворожі кулі і осколки поки що обминали.

Так, відступаючи, він дійшов до Криму, опинився під Севастополем. І тільки ось тепер осколок ворожої міни вгризся йому в руку і лікарям довелося його вирізувати.

Та навіть тоді, коли лікарі різали живе тіло, він не кричав, не стогнав, а мовчки перетерпів біль, зціпивши зуби. А зараз, лишившись наодинці і знаючи, що його ніхто не бачить і не чує, сержант Богомолов застогнав протяжно й тужливо:

— О-хо-хо-хо!..

Він застогнав не так від фізичного болю, як від розпачу, що ніби залізними обценьками стиснув йому серце. А розпач прийшов разом з думками, з ними не було змоги боротись…

Великою силою сунуть фашисти, беруть міста і села: їх відігнали від Москви, але в їхніх руках вся Білорусія, вся Україна, великий шматок російської землі. Вони стоять під Севастополем і щодня й щоночі руйнують місто, хоч воно вже й так зруйноване дотла.

А що переживає його рідний Ленінград, то й сказати важко! Протягом усієї минулої зими в обложеному ворогом Ленінграді люди щодня мерли сотнями і тисячами від голоду та холоду. Чи вижила його сім'я, того він не знає. Коли траплялась хоч маленька нагода, писав листа в блоковане місто, але відповіді так жодного разу й не одержав. Може, й відписувала дружина, та хіба легко знайти його, Богомолова? Минає день-два, і він знову на новому місці.

Може, звідси ще написати дружині та синові?..

Написав би, та рука ж забинтована і пальці не ворушаться.

А якщо спробувати лівою рукою?..

Богомолов звівся, понишпорив у своєму речовому мішку, дістав аркушик пом'ятого паперу й шматочок