Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том I"

Виходило щось неймовірно потворне. Нерівні каракулі тікали одна від одної або налізали одна на одну, лягали на папір косо и криво, наче їх виводила зовсім неписьменна людина, яка вперше взяла до рук олівця.

Богомолов навіть упрів, поки написав одне слово «Драстуйте». Від надмірного зусилля у нього ще дужче заболіла й поранена рука. Тоді він знову ліг і заплющив очі.

Гірко, дуже гірко було в нього на серці. Душили сльози… Хоч би одна жива душа була зараз біля нього. Поговорити б, розвіяти пекучий смуток!..

Та де вона візьметься? Мало людей лишилося в обороні. Кожен при ділі. Одні день і ніч пильнують ворожі позиції, щоб фашисти не напали зненацька. Другі, ризикуючи життям, ідуть у розвідку, підповзають до ворожих окопів і бліндажів, забираються у ворожі тили. Треті будують нові укріплення, доти і дзоти, роблять хитрі заплутані ходи в землі, щоб можна було ударити ворогам у спину, якщо вони прорвуть лінію оборони. Адже війна, і до всього треба бути готовим!..

Але ось почулися чиїсь швидкі кроки. Наближаються… Зараз прогупають мимо землянки й затихнуть. То, мабуть, розсильний кудись поспішає або з якоїсь ділянки оборони — боєць з донесенням… Тільки пізніше повернеться на короткий відпочинок чергова вахта і принесе поїсти. Тоді на якусь чверть години в землянці стане гамірно і навіть весело, бо моряки такі люди, що не люблять сумувати. Той кине солоненьке слово, той докине ще солоніше і почнуть змагатися в дотепах, поки не поснуть як убиті…

Та ні, ці кроки не затихають. Вони лунають ближче й ближче. Ось уже скрипнули двері — і на порозі став Валерик.

— Здрастуйте, сержанте! — виповнює землянку дзвінкий хлопчачий голос. — Як рука?..

Його солдатські штани й сорочка давно втратили свій новенький попередній вигляд. Чоботи — побиті, аж білі від пилюки. Безкозирка хвацько зсунута набік. Надворі вже припікає, тому комір розстебнутий і з-під нього рябіє флотський тільник. Глянеш на Валерика — чим не бравий вояка! Тільки малий ще, але то нічого.

І Богомолов особливо радісно усміхається йому назустріч:

— Заходь, заходь, Вовчику, бо занудьгував я зовсім.

Він усміхається всім своїм неголеним обличчям, а очі в нього сумні-сумні і аж ніби просять, благають хлопчика: «Побудь довше зі мною, ти ж бачиш, як мені тяжко!..»

Він киває на стіл, де лежить чистий аркуш паперу:

— Ось… — каже зніяковіло. — Хотів було листа написати, та не зміг. Каліки якісь замість літер виходять.

— А ви продиктуйте мені, я напишу, — пропонує свої послуги Валерик.

— Ай справді! — жвавіше блискає очима сержант. — Ото було б добре!..

Валерик сідає до столу. Богомолов довго думає, тре високого бурого лоба, хмурить брови, бо не звик свої думки іншим диктувати. Далі каже:

— Отак і пиши… Добрий день чи вечір, мої рідні Люда і Сергійко… — І тут же пояснює: —Люда — це дружина моя, а Сергійко — син… Трохи менший за тебе. Тільки ти темно-русий, а в Сергійка волосся зовсім біле, як льон. Він ще тільки в першому класі, а читає, як дорослий. А скільки тих віршів знає напам'ять! Якось навіть зі шкільної сцени їх розказував…

Богомолов замислюється, і знову в його очах плаває сива туга, а обличчя навіть блідне.

— Чи живий він, мій Сергійко?.. Я тобі скажу, Вовчику: якщо вже прийшла до нас оця війна, хай вона буде тричі проклята, і якщо хтось має в ній загинути, то краще — я, а Сергійко нехай живе… І ти щоб жив. І всі такі діти, як ти і мій Сергійко. Бо хіба ж це справедливо? Тільки-тільки очі почали на світ дивитись, а смерть приходить і закриває їх навіки! Справедливо, Валерику?..

Богомолов гаряче дихає, на скронях і неголених щоках проступають плямами густі рум'янці.

— Нікому не треба помирати, — суворо каже Валерик. — Ні вам, ні Сергійкові… Хай Гітлер здихає з усіх своїм кодлом!..

— Він-то здохне, це — факт, але скільки ж і нашого люду виляже!.. Ну, нічого, жодна краплина нашої крові не минеться йому марно!..

В землянці зависає тяжка мовчанка. Валерик нагадує:

— Та що ж писати далі?

— Ага, — спохватився Богомолов, — пиши…

І він знову диктує сумним голосом. Розпитує дружину та сина, як живуть, передає поклони родичам і знайомим. Нехитрий лист, але весь зітканий з тривог і печалі.

А про себе — лише кілька слів:

— Воюю… живий-здоровий… тільки дряпнуло трохи праву руку, тому й не пишу оце сам, а сиджу та диктую, а записує мій фронтовий друг…

Неправду сказав про себе Богомолов, не дряпнуло його, а цілий шмат тіла вирвало з руки. Але не хоче засмучувати своїх рідних. Не хоче!.. А в самого в очах така туга, що аж через край хлюпає. Бо він же знає, що й листа цього пише про всяк випадок. Звертається до дружини й до сина як до живих, а сам, певне, думає, що їх уже й на світі немає. Пише на стару домашню адресу, а може, той будинок давно вже розтрощила ворожа бомба! Повідомляє, що воює, але й словом не заїкнувся про те, що перебуває біля самого Севастополя, де вдень і вночі земля горить під ногами.

Валерик почуває жаль до цього дужого і мужнього чоловіка. Йому хочеться чим-небудь втішити його, але не знаходить слів… Та й незручно якось втішати старшого…

Хлопець несе лист-трикутничок, щоб передати з попутною машиною до порту, на корабель, який повезе його на Велику землю, а сам все думає про Богомолова…

Та й не