Читати книгу - "Записки в узголів’ї"

– Таке часто трапляється, особливо з найвідомішими віршами. Якось придворні затіяли конкурс загадок. Один чоловік, що не входив до кола учасників, знав вірші дуже добре. Він звернувся до лівої групи з такими словами:

– Я хотів би від вашого імені загадати одну загадку – першим. Будь ласка, дозвольте мені зробити це.

Учасники лівої групи дуже зраділи:

– Він сам захотів допомогти нам, а тому точно не буде виступати на турнірі з якоюсь нісенітницею.

Всі вони стали придумувати загадки, а потім обрали з них найкращі. Проте їх новий союзник сказав:

– Не питайте мене ні про що! Просто довіртеся, і ви не пошкодуєте…

Через те, що всі його дуже поважали, ніхто нічого не питав. Час ішов, і учасники лівої групи почали хвилюватися:

– Скажіть нам, що ви задумали? Просто на всякий випадок. Аж раптом хтось із нас приготував те ж саме?

– Он як! Тоді я не хочу вам допомагати. Не вірите мені, то й не треба!

Він не розвіяв їх побоювань, а між тим, настав день змагання. Його учасники, чоловіки й жінки, зайняли свої місця, розділившись на дві групи: ліву і праву. Поруч сіли глядачі і поціновувачі.

Було видно, що той, хто визвався допомагати, хотів виступити першим. Він виглядав упевненим у собі. Зала завмерла від нетерпіння: яку ж таку загадку він загадає? Усі: і прихильники, і противники – дивилися лише на нього, вигукуючи: «Загадку! Загадку!»

З яким нетерпінням усі чекали! І тут він нарешті промовив:

– У небі тягнуть лук.

Суперники, як почули, дуже зраділи: оце так удача! А партнери з лівої групи спочатку не повірили своїм вухам, а потім сильно обурились.

«Це означає не що інше, як те, що він на боці ворогів!» – подумали вони.

У правій групі лише сміялися:

– Ой, така важка загадка, що ж нам тепер робити!

Тут той, хто мав відповідати, скривив рота:

– Та куди нам! Не знаю. Не знаю. Звідки мені здогадатися, що означає «В небі тягнуть лук»?

Лівій групі зарахували одне очко і видали знак перемоги.

Учасники правої групи почали скаржитися:

– Це ж нісенітниця! Всі змалечку знають, що це місяць! Це ж дитяча загадка! За неї навіть балів не можна присуджувати.

Але майстер загадок сказав:

– Ваш гравець сказав: «Не знаю!» Як же ви можете стверджувати, що він не програв?

Так пішло й далі, майстер загадок щоразу перемагав у суперечці, і права група програла в змаганні.

Учасники групи напали на того, хто відповідав:

– Чому ви сказали «Не знаю»?

Але справу вже не врятувати.

Коли імператриця закінчила свою розповідь, дами вигукнули:

– І вони були праві! Знайшов час жартувати! А їх противники з лівої групи, що вони відчули, коли їх колега почав змагання таким безглуздим чином!.. Ви тільки уявіть собі.

Але ця розповідь не про тих, як я, хто постраждав від власної забудькуватості, а скоріше, про тих, хто занадто добре все пам’ятає і дозволяє собі бути неохайним.

У десятих числах січня був такий день, коли небо затягнуте хмарами, але через них інколи пробивалось яскраве сонце.

Позаду хатини якогось бідняка, там, де було зоране недоглянуте поле, зовсім молоде персикове деревце розкинуло свої гілки навсібіч. Гілки, які були в тіні, сяяли свіжою зеленню, а ті, що були на сонці, переливалися темним, навіть багряним кольором.

Якийсь молодий паж з надзвичайно тонким станом та чудовим волоссям сидів на дереві. А ще двоє хлопчаків стояли внизу, один з них був з підіткнутим подолом, а інший – босоніж. Вони просили:

– Зріж нам гілочок, щоб грати у м’яч.

Прийшли ще три-чотири дівчинки-служниці. У них було дуже довге красиве волосся. А одяг акоме місцями розпоровся по швах, складки на кольорових хакама зім’яті, проте нижній одяг дуже ошатний.

– Зріж і кинь нам гарні гілочки для «молоточків щастя», – попросили вони. – Наш господар наказав нам принести їх.

Хлопчик, що сидів на дереві, все різав та скидав їм гілки донизу, а дівчата почали збирати їх.

– Кинь мені, кинь побільше!

Чудово було спостерігати за ними. Аж раптом до них підбіг чоловік у темних зношених штанях і сказав:

– І мені кинь, та побільше!

– Почекай! – сказав хлопчик, і тоді чоловік почав трясти дерево. Хлопчик, схопившись за дерево, кричав, як мавпа.

Коли ж достигне слива, то можна побачити схожу картину.

Чоловік приємної зовнішності цілий день грав у суґороку, але видно було, що це йому ще не набридло. Вже запалили світло. Повторюючи молитви, щоб випало щасливе число, супротивник стискає в руках гральні кубики, але ніяк не наважується кинути їх у футляр.

Перший гравець поклав свій футляр і чекає. Комір одягу заважає йому, він поправляє його однією рукою, трясе головою, щоб зрушити на потилицю важку шапку. І з безтурботним виглядом зауважує:

– Читайте собі молитви, скільки заманеться, але вам мене не обіграти!

Вигляд у нього доволі самовпевнений!

Знатний вельможа грає у гру ґо. Розпустивши мотузки каптана, він недбало бере шашку і робить хід. Його супротивник невисокого звання сидить перед ним у шанобливій позі на певній відстані від дошки. Ось він нахиляється до дошки, вільною рукою притримує кінець рукава.

Цікаво дивитися на них!

Сліди від пожежі.

Чортів лотос із колючками.

Водяний горіх.

Чоловік, у якого багацько волосся на голові, коли він миє і сушить його.

Чашечка жолудя.[119]

Глиняна чашка.

Нова металева чашка.

Стебла водяного рису, вплетеного в циновку.

Проміння сонця у воді, що грає, коли набираєш воду.

Нора миші.

Чоловік, який дуже довго миє руки рано-вранці.

Біле мокротиння.

Дитина, яка не витирає шмарклі.

Посуд, де зберігається масло.

Пташеня горобця.

Коли не можна скупатись у джерелі під час літньої спеки.

Пасма волосся, коли воно в’ється.

Нові ширми, обтягнуті полотном. Про старі я вже не кажу, а часто буває, коли на нових ширмах намальовано білилами квіти вишні. Як негарно!

Дверцята шафи, які перероблені на двері, що пересуваються.

Товстий бонза.

Солом’яна циновка Ідзумо, якщо вона і справді зроблена в Ідзумо.

Коли дивишся змагання на конях.

Коли плетеш шнур для