Читати книгу - "Проект «Україна». Жертва УПА. Місія Романа Шухевича, Данило Борисович Яневський"

В усіх відомих мені шести веріфікованих (підтверджених документально) версіях створення УГВР містяться численні принципово важливі «нестиковки». Наприклад, в одній версії ініціатором створення УГВР впевнено називається Клячківський. У других — Шухевич. У третіх…

Розгляньмо їх у хронологічному порядку. Не забуваймо при цьому, що від літа 1943 р. Провід ОУН(с-д) і Головне командування УПА — це і формально, і фактично одна людина. Роман Шухевич.

Версія 1. Вісник УГВР

Першу версію було запущено в обіг вже в серпні 1945 р. Видання «Вісник: орган Президії Української Головної Визвольної Ради», Ч. 4 (7), рік 2» розмістило статтю М. В. Ра-дович «У спільному революційно-визвольному всеукраїнському фронті боротьби (до генези УГВР)». До слова, це єдине число «Вісника», яке було відомо в еміграції. Скільки всього вийшло чисел і де — невідомо. Так само не пощастило мені з’ясувати хто такий/така пан/пані Радович, ким були його/її роль та місце в націоналістичному русі. Поза цим, саме в цій статті й було сформульовано основні ідеологеми щодо ОУН і УПА, які досьогодні поширеним науковим методом copy+paste переходять з одного видання до іншого:

— в умовах німецької окупації чоловим, а відтак одиноким виразником революційно-визвольного табору стала Організація Українських Націоналістів (ОУН), звана популярно народом самостійниками або бандерівцями;

— як відомо, перші збройні самооборонні відділи УПА постали з ініціятиви й під керівництвом революційно-самостійницької ОУН. Але вже в перших місяцях, а може й тижнях своїх дій, УПА перестала бути органом однієї партії, а стала збройним раменем цілого народу, перероджуючись у могутній всенародній повстанський рух;

— організація УПА, як військово-збройної одиниці, докопувалась при співучасті українських військовиків різних формацій, військовиків УНР та частинно УГА, також сучасних армій, колишніх старшин і бійців Червоної Армії та українських утікачів з різнородних німецьких військових формацій;

— УПА як верховний збройний чільник усього народу, мусила дістати політичне завершення в формі верховного політичного понадпартійного органу, отже уряду, який можна б було успішно протиставити агентурному урядові УРСР, що, спираючись на багнетах імперіялістичного московського центру, не репрезентує волі українського народу;

— українським народом, найширшими масами, що стоять у боротьбі, була покликана до життя в червні 1944 р. Українська Головна Визвольна Рада (УТВР) і її викопний орган Генеральний Секретаріат, як найвищі керівні органи українського народу в його боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу (УССД).[139]

Версія 2. Роман Шухевич

Саме він 1948 р. («нераніше липня», за одними даними, або в липні того ж року, за даними іншими) особисто ствердив: «УГВР побудована на чисто демократичних принципах та заступає демократичні погляди. В її склад увійшли представники різних українських самостійницьких партій та середовищ. Її визнає і цілковито підтримує найсильні-ша сьогодні політична організація на українських землях — ОУН під керівництвом Степана Бандери. ОУН, керована Степаном Бандерою, стоїть також на демократичних позиціях». Цю тезу опубліковано двічі — в 9 томі «Осново! серії» «Літопису УПА» та в томі 10-му Серії «Нової».

Голова Генерального Секретаріату («уряду») УГВР тоді також офіційно заявив: ОУН (б) під керівництвом Бандери, так само як і УГВР, «стоїть на демократичних позиціях», «визнає і цілковито підтримує» Головну Визвольну Раду. У статті «До генези Української Головної Визвольної Ради» він указує: «Активний бойовий елемент Полісся та північної Волині, зорганізований у рядах ОУН, керованої Степаном Бандерою… восени 1942 р. почав творити збройні групи», а у лютому 1943 р. «збройна повстанська боротьба українського населення проти гітлерівських окупантів стала на Волині й Поліссі масовим явищем». «Українська Повстачна Армія, — стверджував її Головний командир, — є загальнонаціональною, понадпартійною» армією, влітку 1943 р. вона «поширилася» на Галичину і «велику частину Правобережжя». «Успіхи» УПА мали наслідком те, що «представники урядів інших держав бажали провести переговори з офіційним представництвом українського народу з метою врегулювати цілий ряд політичних справ, актуальних тепер чи в майбутньому». Тому ГК УПА провело переговори «з представниками інших українських самостійницьких угруповань» (але при цьому не вказує, з якими саме — Д. Я.).

«Дляздійснення плану створити всеукраїнський, загальнонаціональний політичний центр (цей плян зродився в колах головного командування УПА восени 1943 р.), — пише далі Шухевич, — весною 1944 р. утворено ініціативний комітет». За дві сторінки вказує: «Якщо аналізувати стан і уклад українських політичних сил на українських землях навесні 1944 р. та абстрагуватись від т. зв. КП(б)У, як виразно не-української агентурної політичної сили, то треба ствердити, що єдиною зорганізованою серйозною політично-активною силою була тут тільки Організація Українських Націоналістів (ОУН) під керівництвом Степана Бандери».

І тут виникає питання: як політик такого масштабу як Шухевич міг «абстрагуватися» від наявності московської маріонетки в особі КП(б)У, яка 1944 р. контролювала всю територію сучасної України (вочевидь, без Криму, який перебував у складі РСФСР) та все її населення? Це перше. Друге. Фактично, в цій статті Шухевич зводить нанівець своє попереднє твердження про наявність якихось інших (крім ОУН(с-д)) оранізованих політичних сил на західних теренах сучасної України. Це дивно, тим більше тому, що існували й абияк функціонували і «мельниківський» Український Центральний Комітет, і Українське Національно-Демократичне Об’єднання, і Фронт Національної Єдності, і т. зв. «Молода Громада». Вони об’єднували «переважну частину колишніх комбатантів Української Галицької армії» і «мали більш-менш виразні пронімецькі погляди». Хоча їх впливи, «в порівнянні з впливом ОУН під керівництвом С. Бандери, були цілком незначні» та «обмежувалися тільки до Галичини, і то тільки до частини інтелігентських і священичих кіл». Останні твердження Шухевича такі: на Зборі УГВР «були особливо численно представлені Східно-Українські Землі». Нарешті він кваліфікує Збори УГВР, покликані створити УГВР, «тимчасовимукраїнським парляментом», який «називається УГВР», Голову Президії УГВР — «Президентом України», який присягнув «перед усім українським народом»[140].

Версія 3. Петро Потичний та Євген ПІтандера

1980 р. вони, автори передмови до 8-го тому «Літопису УПА», відомі та шановані діячі й дослідники, проаналізувавши, вірогідно, весь комплекс збережених і відомих на той