Читати книгу - "Секрет Світлячка, Олена Гуйда"

Чи можу я? Повинна, щонайменше.

– Мені потрібно з нею поговорити, – зітхнула я, зігнувшись під черговим поривом вітру. Мені не було холодно, швидше страшно.

Уся ця ситуація лякала. І не лише поява породжень Мертвих земель, а й обставини. І... прапори над Старханом.

Хоча останнє не лякало. Воно позбавляло спокою, ламало все, що вдалося збудувати на уламках та спогадах. Зізнатися, життя і без того здавалося якимось неправильним. Немов курінь, який ставиш, поки відбудується твій будинок. І ти чекаєш... весь час тільки те й робиш, що чекаєш. І тут… з'ясовується, що цілком можливо твій будинок і не зруйнований. Захований за високим парканом.

Чи я мрію про те, чого насправді немає і не може бути?

О, боги!

Офіційно, Аратсішан пав. Ми оплакали наше королівство та всіх, кому не вдалося вибратися. Але що якщо загинули не всі? Що якщо за тією стіною хтось лишився?

– …Відповіси, нарешті? Трісс!

– М?! – поглянула я на офіцера, усвідомивши, що не почула жодного слова з того, що він мені щойно говорив чи про що питав. Стало якось ніяково. – Вибач, задумалася.

Сказала, і сама здивувалася, як легко і сама опустила належний офіціоз. Але командир на це не звернув жодної уваги. Або мудро вдав, що не звернув уваги.

– Шайра. Ти дуже спритно з нею впоралася.

Ох. Точно. Знову потрібно правдоподібно збрехати, щоб не викликати зайвих підозр і при цьому не загубитися в майбутньому у своїй брехні. Як же складно весь час брехати? Але хіба є вихід, якщо в тебе все життя – брехня?

– Я вже говорила, що батько воював в Аратсішані… – обережно, підбираючи кожне слово, контролюючи найменшу зміну інтонації.

І в пам'яті справді випливло обличчя батька: засмагле, завжди ідеально поголене. В його очах кольору міцного чаю теплота, губ торкнулася така світла посмішка. І дрібні зморшки здаються трохи світлішими, від звички посміхатися і жмуритися на сонце.

У грудях защемило. На очі навернулися сльози. І я не змогла закінчити думку.

– Пробач, – несподівано промовив Кірай.

На своїх плечах я відчула тепло його рук. Навіть крізь кітель. Навіть у таку холоднечу. А потім він рвучко і міцно обійняв мене, притиснувши до грудей.

Мене мало б це збити з пантелику. Злякати. Але... чомусь стало легше. Пішов спазм, що стиснув горло сталлю і заважає вдихнути на повні груди.

Дуже дивно. Багато років я ховала цей біль від Роуз, від Мел, від усіх ... і розкрилася ця рана тільки зараз. Ось так. В обіймах людини, яку я фактично не знала. Може причиною була надія. Бажання вірити, що там, за стінами, жило місто, над яким так само, як багато років тому, майоріли зелені прапори? Може, недавній поцілунок, який зробив пролом у коконі, який я споруджувала навколо себе всі ці роки. А може… може й ні. І розумітися на мене не було моральних сил.

– З Мелані все в повному порядку, – розсудливо і проникливо змінив тему офіцер, все ще обіймаючи мене.

А я відраховувала удари його серця, намагаючись заспокоїти власне.

Боги, це смішно та абсурдно. Бігла аратсійка шукає розради у бойового імперського мага. І не розкажеш нікому. Ніхто не оцінить цієї іронії.

– Так… – кивнула, відсторонившись. І мені здалося, що на якусь мить офіцер спробував утримати мене. Лише мить. – Батько мені розповідав, як поводитися з шайрами. Мабуть, боявся, що мені колись знадобляться ці знання. І не помилився, як бачиш.

Краще прояснити деякі моменти. Рано чи пізно він до них повернеться, і не факт, що звертатиме увагу на мої емоції. Я зробив крок назад і попрямувала назад до міста. Першою. Залишаючи офіцера з його висновками та висновками позаду.

Миті емоційного сплеску минули. Настав час холодного розуму та дій.

– Завидна проникливість, – похвалив Кірай, але так холодно та відсторонено. Наче теж не дуже тішився своїм поривом.

Це добре. Це правильно. І це… гірко, чи що?

– Та так... Ніколи не знаєш, коли саме знадобляться ті чи інші знання. Моя мати любила повторювати, що немає легшого і ціннішого багажу, ніж знання. Життя підтвердило це. І неодноразово.

– Твоя мати? Льєра Роуз Трев?

Пішов допит. Наче він не прочитав мою особисту справу сто разів.

– Ні. Роуз моя тітка. Після того, як мої батьки загинули, нам довелося вдвох втекти від війни.

Спочатку мені весь час здавалося, що ми ось-ось і повернемося назад. Але йшов час. Роуз починала злитися, коли я питала про повернення. І скоро я перестала питати. Про стіну між Імперією та Аратсішаном дізналася вже від торговців. Вони й розповіли, що за муром – руїни. Це боляче. Того дня впали останні надії. Щось усередині померло, згоріло в похоронному вогнищі, що палахкотіло у моїй душі.

І тепер я боялася сподіватися. Невже нам усі ці роки брехали?

Ми повернулися на вуличку мовчки. Вже метушилися будівельники, розглядаючи пошкодження та розводячи руками.

– Немає скла! – розмахував руками майстер Суотр, намагаючись пояснити меру Етклонеру всю суть проблеми. – Нічого не можу зробити.