Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

Глава 20. “Веселка” і мінус перша таємниця

Заклад харчування під вивіскою “Веселка” на перший погляд нічим не відрізнявся від десятків таких самих на другій авеню. І заходити туди я не збиралася, але ноги самі понесли, до того ж, шлунок нагадав, що сьогодні я в нього кинула лише один келих шампанського і рибну канапку. Тож я сміливо зайшла всередину.

Пахло домашньою їжею, трохи випічкою і травами, що в пучках були розвішані по кутках зали. Там же ґронами висіли косички часнику, цибулі, вервечки грибів прикрашали вікна. Столи були застелені білими скатертинами з чорно-червоною вишивкою. Мені сподобалося.

Приблизно половина столів були зайняті відвідувачами, мабуть, завсідниками, бо і виглядали, і спілкувалися між собою вони так, наче їли тут щодня. Я вибрала вільний стіл біля вікна і присіла. Те, якими поглядами мене супроводжували люди, свідчило, що такі, як я, нечасто сюди забрідають. Дійсно, моє вбрання більше пасувало б до фешенебельного ресторану, але маємо, що маємо, як то кажуть. Тим більше, інтуїція підказувала, що занесло мене сюди не просто так.

Я вивчала меню, що заздалегідь лежало на столі, прислухалася до розмов, що поволі точилися навколо. Дехто розмовляв незрозумілою мені мовою, яка проте звучала дуже мелодійно. Оскільки меню було також двома мовами, я припустила, що це українська, хоча ніколи до того її не чула. Мабуть, так говорили предки Кріса. Цікаво, чи він знає мову пращурів?

За кілька хвилин підійшла жінка, язик не повертався назвати її офіціанткою. Чимось вона нагадала мені мою стару няньку пуерторіканку – при тілі, з відкритим доброзичливим лицем і волоссям, зібраним у високий пучок, прикритим чорною пов’язкою. На бейджику написане ім’я “Тетяна”, яке я з трудом прочитала, як колись не могла нормально вимовити “борщ”.

– Вітаю, – звернулася жінка, – ви у нас вперше? Підказати вам щось?

– Так, вперше. Але я колись вже їла страви вашої кухні.

Жінка розцвіла, явно не очікуючи.

– Що замовите? У нас сьогодні борщ із пампушками з часником, пиріжки і вареники.

– А вареники з вишнями є?

– Міс – справжня поціновувачка.  Взагалі сьогодні немає, але для вас знайдемо. Напій?

– Зелений чай, будь ласка. Дякую, Тетана.

– Просто Таня. Думаю, так буде простіше.

Я вдячно усміхнулася. Відкинулася на спинку сидіння. Я почувалася тут майже так само добре, як і поруч з Крісом у ті часи в Лідсі. Традиції, яких дотримувалися в цьому закладі, були важливі і дорогі для нього, і я відчула, що хоч трішечки, але теж стала дотичною до них, а отже, і ближчою до нього. І хоч його незаперечна провина досі краяла мені серце, я тужила за ним, сумувала і мріяла побачити най би здалеку.

Вареники з вишнями, посипані цукром і политі вишневим сиропом, разом з чаєм принесли через п’ятнадцять хвилин. На додачу те, що я не замовляла, – духмяні печені пиріжки з яблуками.

Я питально скинула брови.

– За рахунок закладу, – сказала Таня. – Пригощайтеся.

– Дякую, – і я відправила до рота вареник.

Вишневий сік потік підборіддям, я вчасно нахилилася і в останню секунду врятувала своє вбрання від рожевих крапель, що впали на білу скатертину. Що ж, я трохи перебільшила свою обізнаність з національною кухнею, і зовсім забула, що таку страву треба їсти акуратніше.

Виявляється, Таня спостерігала за мною через стійку і одразу прибігла, простягаючи серветки.

– Вибачте, я забруднила скатертину.

– А, пусте. Не переймайтеся.

Вона вагалася кілька секунд, а потім попросилася присісти поруч.

– Будь ласка, – здивовано дозволила я.

– Не зрозумійте мене неправильно, – почала вона, – зазвичай я з клієнтами отак запанібрата не поводжуся. Але ви… здаєтеся мені хорошою дівчиною. Ви схожі на мою доньку. Тож я не втрималася…

Таня ніяково перебирала серветку.

Я кивнула на її чорну пов’язку. Дуже сумно, але так буває, що випадкова людина нагадує того, кого втратив назавжди.

– Ой, ні, – махнула вона, – не дай боже! Христина жива і здорова, вчиться в Києві, а я надсилаю їй гроші на навчання. Дуже давно не бачила, кілька років. Дуже скучила за нею… Ви ж не сердитеся?

– Ні, що ви. Я рада, що з нею все гаразд. 

Взагалі-то мені було байдуже до якоїсь там дівчини в далекій невідомій країні. Але Таня поставилася до мене приязніше власної матері, і мені було не шкода трохи з нею поспілкуватися. Щоб підтримати розмову, я спитала:

– Втратили родича? Співчуваю.

– Не я. Хлопець один, з тутешніх. Самі були, без батьків, ми їм допомагали як могли, бо ми всі тут, як одна велика родина, тож мусимо допомагати. Сьогодні обід був, на дев’ять днів.

– Дев’ять днів?

– У православному віросповіданні прийнято поминати померлого на дев’ятий день. Вважається, що до цього часу душа перебуває у райській обителі, а потім потрапляє у пекельну, де має пройти митарства і або потрапити до раю, або навіки залишитися в пеклі. Тож у цей день ми молимося і просимо Господа прийняти душу під своє заступництво.

Мені стало трохи лячно. Мої батьки не були ревними католиками, але завжди були впевнені, що якщо ти нікого не вбив, то так чи інакше потрапиш до раю. 

Жінка поклала дві цукерки переді мною.

– За упокій душі Анни. 

Я не знала, що сказати. Було дуже ніяково.

– Ем… Добре… А від чого вона померла?

Таніні очі заблищали від сліз. Щось мені вже припиняло тут подобатися.

– Поки хлопець заробляв на життя, відкрив власну майстерню, гарував день і ніч, вона зв’язалася з поганою компанією. Почала вживати наркотики. Коли брат дізнався, було запізно. Винесла з дому все, що бачила, заборгувала страшним людям. Щоб її врятувати, він змушений був продати бізнес, кілька разів поміщав її до лікарні, та вона тікала звідти, і кожен раз він знаходив її ще в гіршому стані. А недавно… – Таня все таки заплакала, – не встиг врятувати. Передозування. А в неї ж синочок маленький залишився. Як же ж тепер без матері.