Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

Я подумала, що краще ніякої матері не мати, аніж наркоманку.

А потім у мене раптом почало гупати у скронях. Коли я ставила наступне питання, мій голос зрадливо почав тремтіти:

– Як, ви кажете, її звали?

– Анною нарекли при народженні, але всі звали Енні.

– А брат її часом, – я полізла у сумочку за смартфоном, не в змозі вгамувати дрижаки рук, – не Кріс? – І показала фото, так щоб напевно.

У жінки навіть сльози від здивування висохли.

– Так. Це Кріс. То ви його знаєте?

Я мовчала, бо горло моє перехопила судома.

Сестра… Боже ж мій, сестра!

Я відкинулася і втупилася у розмальовану чудернацькими зеленими листочками стелю.

Яка я ідіотка! Я була настільки зла на себе, щоб ледь не вгатила телефоном у підлогу.

– Доню, – голос Тані був трохи зляканим, – з тобою все гаразд?

Кілька разів кивнувши головою, я почала істерично сміятися.

– Норм… Нормально… У вас є щось міцніше за чай?

– Так. Горілка.

– Що це?

– Типу коньяка, – мабуть, вона вирішила, що така витончена дивакувата дівчина зі спиртних напоїв вживає тільки це, – але без домішок.

– Зійде. Несіть.

– Впевнені?

– Абсолютно. Я маю відсвяткувати дещо.

Треба буде скласти оду власній тупості, упередженості і невмінню спілкуватися з чоловіками.

Таня, вочевидь, була не в захваті від раптово доповненого замовлення, але, як кажуть, бажання клієнта – закон.

Все ж таки, яка чудова жінка. Крім карафки горілки, вона принесла ще й солоні огірки і…

– Я знаю, знаю, що це, – скрикнула божевільна від радості я, – це сало!

– Хто ж вас ним пригощав? – з підозрою поцікавилася Таня.

– Не повірите... – Рідина потекла в горло, обпалюючи і моментально стукаючи в голову, я аж захекалася, але після чарки горілки мені стало добре. – Кріс.

– Який збіг.

– Світ тісний, – філософськи вимовила я язиком, що вже заплітався, – навіть у безмежному Нью-Йорку.

Я потяглася за наступною чаркою, але пляшка віддалилася.

– Дівчино, вам вистачить.

Я зітхнула.

– Згода. Більше не буду, але за однієї умови – ви дасте мені номер Кріса.

– Для чого? – напружилася Таня.

– Хочу висловити ик… співчуття. Будь ласочка, – я щенячими очима зазирнула їй в обличчя. – Саме небо вас послало мені сьогодні, правда. – Я провела рукою по відвертому вирізу комбінезона і жалісливим голосом додала: – Я просто хочу спитати його, чому він розбив мені серце?

– Ой леле, – заголосила жінка. – То це ти!

– Я, – кивнула.

– Таємнича дівчина, про яку він відмовлявся говорити.

– Чому?

– Та хіба ж я знаю! Не такі вже ми й близькі. Так, сусіди.

– То ви дасте мені номер, – наполягала я, падаючи грудьми на стіл.

– І що ти робитимеш? Двох слів до купи не зв’яжеш, а туди ж – з'ясовувати стосунки.

– Ну…

На нас вже косилися. Хтось підійшов спитати, чи не потрібна допомога з нетверезою клієнткою. Чи не викликати поліцію?

Так, раптом я рознесу цю забігайлівку вщент? Мало одного скандалу за день, не вистачало ще, щоб я закінчила його у відділку.

– Не треба поліцію, – пробурмотіла я. – Вже йду. – Спробувала підвестися.

Таки алкоголь дуже погано на мене впливає, особливо на мої рухові функції. Зате психологічне напруження як рукою зняло. Я була готова не тільки до з’ясування стосунків, але й на масштабніші подвиги.

Крім того, такою щасливою, як зараз, я давно не почувалася. Кріс не одружений! Сестра! Вірніше, була сестра… Ну… з ким не буває, ми всі колись помремо.

Погана, погана Валенсія. Йди додому і проспися.

Тим часом Таня крутилася навколо мене. Очевидно, їй було шкода мене, але й проблем собі наживати вона не хотіла.

– Давайте я вам міцної кави принесу, – запропонувала вона нарешті.

– Фуу… Ну чому всі за замовчуванням вважають, що всі повинні любити каву? – Я потяглася до неї, ухопила за зап’ясток і всадовила біля себе. – Краще розкажіть мені ще про Кріса. Уявляєте, ми стільки днів були разом, а я нічого, геть нічого не знала про нього! От скажіть, хіба так можна?

– Так, так, – Таня підізвала якогось чоловіка, прошепотіла щось на вухо і знову зосередила увагу на мені. – Заспокойтеся. Все буде добре.

Не знаю, що я далі їй плела, язик без кісток, а я занадто довго мовчала, та, почавши, не змогла зупинитися.

За вікном давно запала ніч. Люди заходили і виходили у “Веселку”. Назва здавалася дуже символічною. На кінці веселки завжди є горщик із золотом, довгоочікуваний скарб, для кожного свій. Тільки справді достойний зможе знайти його і отримати нагороду – своє щастя. Заковика у тому, що зазвичай люди не знаходять не те що скарб, а навіть саму райдугу, проминаючи її, не звертаючи уваги на знаки, вважаючи все вигадками. Мої знаки сьогодні зійшлися в одній точці і тепер тільки від мене залежало, чи вистачить мені умінь, чи стане мені сил, щоб віднайти втрачений скарб – своє кохання.

Я прокинулася від жорстокого похмілля. У роті ніби пройшовся буревій, перетворивши все на випалену пустелю. Голова розколювалася і починала крутитися при будь-якій спробі підвестися. Боже, та скільки я там випила? До речі, а що я пила? І де?

Спогади уривками верталися, пробуджуючи не тільки свідомість, а й шалене відчуття сорому. 

Коли нарешті мені вдалося розліпити повіки, я припустила, що потрапила до раю. У перший же день. Це щонайменше вселяло надію.

Печальний блакитноокий янгол сидів поруч і тримав мою руку. Пересохлими вустами, ще не до кінця тямлячи себе, я прошепотіла:

– Мої улюблені очі... мої вологі сумні зорі…