Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

Глава 21. Футболка і ва-банк

– Ось, – Кріс миттю підвівся, набуваючи відстороненого вигляду, ніби це не він щойно розглядав мене, поки я спала, – аспірин і охолоджений чай з бергамотом.

– Хіба не ти казав, щоб я шукала когось іншого для приготування чаю?

Припни язика, Валенсіє! Тобі випала така нагода, а ти верзеш не просто дурниці, а зводиш нанівець усі шанси на нормальну розмову.

Те, як Кріс дивився, викликало бажання сховатися в мушлі на дні Маріанської западини. Наскільки він міг бути чарівним, настільки зараз його погляд відштовхував. Я починала підозрювати, що він робить це навмисно.

– Зажди! – хотіла ухопити його за кисть, але довгі пальці вислизнули. – Ти приніс мене сюди? Де я?

– У мене вдома.

– Ти знову мене врятував. Схоже, це стає нашою власною традицією.

Те, що Кріс не заперечив слово “нашою”, трохи потішило.

Я підвелася, ковтнула таблетку і нарешті змогла оглядітися. Лежала я на дивані у невеликій вітальні, чистенькій, охайній, але порожній. Крім тюлевих фіранок, мого тимчасового ложа, журнального столика і самотнього стільця у кутку, більше нічого не було. Якби не кактуси на підвіконнях і фотографії у дерев’яних рамах на світло-рожевих стінах, могло б здатися, що це безликий готельний номер.

Я полізла за телефоном у сумочку, що завбачливо поклали поруч. Блимала шоста ранку і з десяток пропущених дзвінків від Нейта. Не пам’ятаю, коли увімкнула беззвучний режим. Відправила повідомлення, що зі мною все добре і вимкнула телефон. З чорного екрана віддзеркалювалося страховисько з ковтунами на голові і макіяжем у стилі панди. І це таку мене розглядав бозна скільки часу Кріс?

Я зашарілася від маківки до п’ят. 

– Я можу десь привести себе в порядок?

Будь-яка розмова зачекає, допоки я не відновлю нормальний вигляд.

– Ванна зліва по коридору.

Сам він пішов туди ж, тільки звернув направо. Я милувалася його підтягнутою статурою, що підкреслювалася незмінними джинсами і футболкою в обтяжку. Я скучила за такими ранками, простими, домашніми і затишними.

У ванній кімнаті без особливих прикрас, обкладеній блакитними кахлями, я з інтересом роззирнулася. Не те щоб мене дуже цікавив цей бік Крісового буття, врешті, не так давно ми жили разом. Але ця ванна відрізнялася наявністю речей, які я при всій багатій уяві не могла уявити на своїй поличці. Червоно-синій рушник з капюшоном і малюнком людини-павука, зубна паста з малиновим смаком і дитяча зубна щітка у формі драконячої пащі. До моєї похмільної голови увірвалися малоприємні думки. Втім, мені не складно було перемкнутися на набагато миліші речі.

Цієї хвилини я була схожа на маньяка, що потрапив додому до жертви, за якою так довго полював. Жодна пляшечка на полиці й у шкафчику не залишилася без уваги. Я нюхала все підряд, всотуючи запахи, які кружили мені голову. Аромат гелю для душу з нотками океанського бризу ледь не зірвав мені дах. Для повноти відчуттів бракувало лише головного компонента – чоловічої шкіри, на якій він набував того відтінку, від якого у мене перехоплювало горло.

Коли я досхочу нанюхалася побутової хімії, вмилася тим самим засобом, прополоскала рот ополіскувачем, витерлась явно не дитячим рушником, погляд впав на сіру футболку, що висіла поряд на гачку. Я не втрималася і піднесла її до носа, заплющила очі. Млосні спогади ледь не знесли мене ураганом. Мені дуже кортіло просто зараз переодягтися, відчути на собі його дотики хоч би й таким чином. Я насилу стрималася.

Здригнулася. У двері постукали.

– Гей, ти в порядку?

– Так, вже йду.

Я заздрила Крісовому спокою. Буревій, який я намагалася зараз приборкати всередині себе, позбавляв будь-якого самовладання. Як йому вдається поводитися, немов ми зовсім чужі люди, ніби між нами не було пристрасних ночей і чутливих, ніжних ранків?

Так багато хотілося йому сказати, але потрібні слова не знаходилися. Я стояла напроти і сьорбала холодний чай, з кожним ковтком усвідомлюючи, що мене зараз попросять.

– Крісе.

– Валенсіє.

Сказали ми одночасно.

– Ти перший.

Він не заперечував:

– Тобі треба йти.

Я такого не очікувала. Як це?

– Крісе…

– Валенсіє, будь ласка, не ускладнюй все. Просто допивай чай і уходь.

– Серйозно? – гнів доречно прийшов на допомогу. – Це все, що ти можеш мені сказати?

Відійшовши до вікна, Кріс засунув руки у кишені і став до мене спиною. Це була оманливо розслаблена поза, і я про це знала. Ні, так не піде. Я не просто так подолала цей шлях, щоб піти ні з чим.

– Мені нічого тобі сказати, – повторив він свою тодішню безглузду фразу.

– Нічого?! Гаразд. Зате мені є.

Я рішуче відставила чашку і наблизилася. Протислася між чоловіком і вікном, зазирнула в обличчя, щоб упіймати погляд. Кріс вперто продовжував уникати дивитися на мене.

– Тобі не достатньо було моїх слів у лікарні? Ти досі нічого не зрозуміла? Ти мені не потрібна.

У грудях ніби ножем штрикнули, але я відчувала, що Кріс бреше. Не розуміла, чому так явно відштовхує.

– Кажи, що хочеш, я не вірю. Навіщо ти тоді пішов за мною біля автомайстерні, обіймав, як востаннє? Для чого зателефонував моєму братові, щоб він забрав мене з лікарні? Для чого приніс у свій дім? Щоб вигнати? Тобі не здається, що твої вчинки протирічать твоїм же словам? Якщо ти нічого до мене не відчуваєш, чому рятуєш?

– Я нікому не дзвонив, – заперечив Кріс, ігноруючи інші питання.

– Я бачила список дзвінків у його телефоні. 

Кріс кинув побіжний погляд, але знову натягнув маску відчуженості. 

Він мовчав, стиснувши губи. Я продовжила атакувати питаннями, що стільки часу не давали мені спокою:

– Які у тебе справи з моїм братом? Що ви приховуєте? Чому ви постійно мене обманюєте? Адже я знаю, що ти вчився разом з ним.

– Разом з твоїм братом вчилося ще принаймні тисяча студентів.