Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

– Це така велика таємниця?

– Чого ти добиваєшся, Валенсіє? – нарешті я побачила його лице, коли він різко розвернувся. Не так-то й легко йому триматися незворушно.

– Хочу почути правду. 

– Правду? – його красиві губи скривилися. – Правда – це лише добре замаскована брехня. То скажи мені – під яким соусом її тобі подати? Ти впевнена, що зможеш її перетравити? Не всяку правду треба знати, Валенсіє.

– Що ти верзеш? Чи ти мене за ідіотку тримаєш? Я хочу знати, маю право знати, чому ти мене покинув? Утік, не сказавши жодного слова, ніби злодій. Чи ти настільки трусливий, що боїшся зізнатися жінці в лице?

Я провокувала його, і здається, у мене непогано виходило.

Зловивши мої зап’ястки, Кріс підтягнув мене до рівня свого обличчя. Вени на його скронях понапиналися, здавалося, ось-ось вибухнуть. Очі… Божевільні лазурові очі пропалювали мою душу наскрізь.

– Я чекаю, – прошепотіла.

Погляд бігав моїм обличчям, губи його тремтіли. Я ніколи не бачила, щоб людина вела таку запеклу боротьбу із самим собою.

Я підвелася навшпиньки, дотягнулася до його нервових губ і поцілувала. Ми так і завмерли із затиснутими між нами моїми кулаками. Я б хотіла випростатися, обійняти, але він був набагато сильніший фізично. І все, що могла зараз, не припиняти контакт губ. Спочатку Кріс за інерцією противився, а потім я отримала винагороду – поцілунок, що спалив мою душу дощенту. Справжній.

Я похитнулася і ледве втримала рівновагу – Кріс відпустив мене. Обидва ми важко дихали. Йому швидше вдалося опанувати себе і наступна фраза розбила на друзки всі мої надії.

– Забудь все, що було. Повертайся назад до Лідсу і живи своїм життям.

– Ти… – я не тямилася від люті, – ти пошматував моє серце, як м’ясник! І тепер пропонуєш жити своїм життям?! Та що ти за людина?! Чим я заслужила таке ставлення? Що я тобі зробила, Крісе? Невже я винна в тому, що закоха…

Я різко затулила собі рота, перериваючи неконтрольований потік. Мене занесло не туди, на меті не було зізнаватися у коханні. Я досі не пробачила Крісу, врешті, він і не збирався нічого робити, щоб отримати пробачення. Здається, йому й так було непогано. Принаймні, жодним чином він не дав зрозуміти, що його хоч якось зачепили мої слова.

Щоб хоч трохи вгамувати хвилювання, я пройшлася кімнатою туди-сюди. Знов зупинилася поруч, але вже не ставала перед ним. Не могла бачити кам’яне лице. 

Невже можна так помилитися в людині? Чи я все напридумувала під дією його чарів і бажання свого одинокого серця мати власний прихисток щастя? Мене почав охоплювати відчай, але я вирішила зібрати волю в кулак і дати Крісу… ні, нам, останній шанс, запхавши свою гордість куди подалі.

Підійшла. Поклала вологі від сум’яття долоні на широкі плечі, притулилася щокою до спини, до напружених м’язів, і заплющила очі, слухаючи ритм чоловічого серця. Серцебиття видало Кріса – утихомирити його він не спромігся.

– Ніколи не повірю, – зашепотіла, – що те, що було між нами, для тебе нічого не варте. Ти або дуже гарний актор, або…

– Або що? – Він рвучко розвернувся, хапаючи мене за плечі і струшуючи, мов ляльку. – Отямся, Валенсіє! Мені байдуже до тебе!

– Чому я повинна отямитися? Ти перевернув догори дригом моє життя, а тепер намагаєшся здихатися. Не буде цього! Я забагато пережила для того, щоб опинитися тут і зараз.

– Чорт! – Кріс вгатив кулаком у стіну, посипалася фарба. – Ти бездушна, егоїстична і самозакохана! Все, про що ти можеш думати – твої бажання. Твій біль, твої сльози, твої страждання. Твоє, твоє, твоє! Хоч раз у своєму ситому житті ти подумала про когось, крім себе? Хоч раз переймалася долею іншої людини? Хоч колись тебе турбувало горе іншого?

Мене раптом осінило. Він добивався, щоб я його зненавиділа. Саме тому кидав мені в лице такі жахливі слова.

– Переймалася, Крісе, – сказала якомога спокійніше. – Подумала. І постійно думаю. – Зробила крок до нього. – Думаю про тебе, не можу викинути з голови. Пробач мені. Дозволь вгамувати твій біль. Дозволь загоїти твою рану. Я не знала твою сестру, але її останні слова…

– Вона тобі щось сказала? – він аж змінився весь, страшний став, враз постарішав на десять років.

Серцю стало боляче. 

–  Ім’я, як солов’їний спів. Красива, як небо на заході.

Він опустив голову, ніби на його плечі впав весь тягар землі.

– А тепер подивися мені в очі і скажи, що я байдужа тобі. І клянуся, якщо ти зараз скажеш, що я тобі не потрібна і попросиш піти, – я ковтнула, усвідомлюючи, що рию собі яму, та ставки були занадто високі, і я пішла ва-банк: – Присягаюся, я зникну з твого життя і ніколи більше ти мене не побачиш.

Його неможливий погляд пронизував мене наскрізь. Секунди тяглися вічністю. Коли Кріс нарешті заговорив, серце моє рухнуло у безодню.

– Ти… мені...