Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

Глава 22. Сонечко і пластівці

Очікування смерті гірше за саму смерть. А очікування відповіді, від якої залежить твоє життя, – гірше за вбивчі тортури.

Я не знала, чи зможу витримати, якщо почую “ні”. Я давно не була наївною чи довірливою, не чекала від людей багато, тому і не розчаровувалася. Я й сама поводилася з оточуючими так само: не підлабузнювалася, не лестила в очі, зазвичай казала те, що думаю. Це була незручна позиція, але правдива. І брехня була мені глибоко противна. І так вже сталося, що чоловік, якого я покохала, не просто брехав мені. Він свідомо змішав з багном мої почуття, довіру, перетворив на незагоєну рану моє серце. І все одно не зміг витравити з мене кохання. Я щомиті давала йому шанси, про які він не здогадувався, щосекунди виправдовувала, щохвилини знаходила в собі часточку сили, щоб вибачати. Душевні муки виснажували до напівпритомного стану, але я продовжувала боротися. З собою і з ним.

– Сьонечко.

Ми разом повернули голови. У коридорі стояв хлопчик у піжамі, років чотирьох, обіймав клаповухого плюшевого собаку і дивився на нас великими світло-блакитними очима. Світлі тонкі пасма волосся падали йому на лоба. Навдивовижу схожий на Кріса. Якби не знала, подумала б, що це його син.

– Сьонечко, – повторив він і виразно глянув на мене.

– Що? – розгублено спитала.

– Семі, – Кріс кинувся до дитини, підхоплюючи на руки. – Ти вже прокинувся, який молодець. Зуби почистив? – Хлопчик покрутив головою. – Тоді руш до ванної.

– А сьонечко? – вказав пальцем на мене.

– Нікуди не дінеться, обіцяю.

Коли дитина потопала і зачинилася у ванній, я підняла брови і глипнула на Кріса:

– І що це означає?

– Нічого.

– Як це? – я аж рота розкрила.

– Семі втратив мати, – Кріс пішов на кухню, я за ним. – Дитині у такому стані що завгодно може прийти в голову.

Подумки я вкотре обізвала себе дурепою. За власними стражданнями справді забула про горе, що спіткало Кріса і Семі. Я не знала куди подітися від сорому.

– Пробач, Крісе. Я випадково вчора дізналася. Співчуваю.

Мені хотілося обійняти його, щоб полегшити біль, але я не насмілилася, бо він так і не промовив найважливішого.

– Дякую.

Спостерігала за його машинальними діями: набрав води, натиснув кнопку, дістав з холодильника молоко, з шафи – пластівці, висипав, залив, і все мовчки. Здається, я була тут не потрібна.

– Я піду. Коли будеш готовий, я чекатиму на тебе.

У відповідь – мовчання. Що ж, я зробила все, що могла. Силою не бути милою.

Біля порогу знайшла свої туфлі на шпильках, взулася. Зібрала докупи залишки гордості.

Ти зазнала поразки, Валенсіє. Мусиш собі у цьому зізнатися. Навіть якщо вголос Кріс того не промовив, у дійсності так і було – не потрібна.

Вже відчинила двері, як зап’ястя потрапило у капкан. Кріс міцно тримав.

– Залишися.

У душі знов спалахнула надія. Все ж таки, яка я слабкодуха. Варто йому лиш торкнутися мене – і я вже втрачаю самовладання.

– Я пообіцяв, що ти нікуди не дінешся. Семі вже побачив тебе і буде питати. Не хочу його засмучувати.

Отже, заради дитини. Що ж, яка не є, але можливість.

– Гаразд. Тільки спершу з’ясуємо одну річ.

– Слухаю, – Кріс відводив погляд, але не відпускав руку. Чи він очікував, що я знову чіплятимуся з розпитуваннями? Та насправді цієї миті цікавило мене інше.

– Чому дитина назвала мене сонечком?

– Я не можу цього сказати.

– Дідько тебе забери! Чи існує у світі таке питання, на яке ти МОЖЕШ відповісти? О, ти доводиш мене до сказу! 

Я так скоро на істеричку перетворюся.

Він посміхнувся одним кутиком рота:

– Тобі пасує обурення.

– Відчуваю, що скоро мені пасуватиме гамівна сорочка.

Тим часом з’явився Семі.

– Сніданок на столі, – повідомив Кріс.

– Кйіс, де мама?

Хлопчик з наївним поглядом, світлим і трохи сумним, стояв посеред кімнати, наче янгол. 

Мені стало незручно й не по собі. У своєму житті я не втрачала близьких людей, навіть на похованні жодного разу не була. Не уявляла, що і як треба говорити, чим заспокоювати дитину, яким способом стишувати горе.

Кріс посадив хлопчика на диван, присів навпочіпки. узяв його ручки і приклав йому до грудей.

– Мама тут. Завжди з тобою. Якщо захочеш побачити її, просто заплющ очі. Добре?

Семі кивнув, слухняно тримаючи долоні біля серця із заплющеними очима.

– Бачиш її?

– Так.

– Іди до мене. – Кріс притулив його до себе, гладячи по голові.

Я прикусила губу. Їхній смуток відбився на мені. Муки коханої людини завжди переживаєш удвічі сильніше за власні.

За кілька тяжких хвилин атмосфера повернулася до більш-менш нормального стану.

– Що я можу зробити? – обізвалася.

Замість дядька відповів хлопчик:

– Хочу, щоб сьонечко поснідало з нами.

Все таки, які дивні створіння діти. Поруч з ними ти й сам стаєш ніби дитина. Вони не дають прикидатися, викривають фальш і відкривають тебе справжнього.

– Семі, – я присіла поряд, – так тебе звуть? Я – Валенсія. Ти хочеш, щоб я залишилася?

Він кивнув, але притисся до Кріса.

З дітьми я поводитися не вміла і не любила, та мені дуже хотілося якось зарадити чоловікам – маленькому і великому, зробити бодай щось втішне. Хоч би таким чином змусити їх посміхнутися. Тож, дивуючись сама собі, звернулася до хлопчика:

– А що у тебе на сніданок?

– Пластівці.

– Любиш пластівці?

Семі заперечливо похитав головою.

– Хм, – я вдала, що замислилася, – я гадала, всі люблять пластівці. А що б ти тоді хотів?

– Яєчню.

– Чудова ідея! Якщо ти не проти, я можу зробити яєчню за своїм фірмовим рецептом. Для тебе. А ти пригостиш мене пластівцями. Згода?

– Так, – і він побіг на кухню, гупаючи дверима холодильника.

Я підвелася і перехопила приємно здивований погляд Кріса.