Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

– Що?

– Дякую. З ним останнім часом важко буває.

– Це зрозуміло. Не можу уявити, що ви обоє відчуваєте. Звісно, яєчнею тут не дуже допоможеш, але на повний шлунок життя трошки веселіше.

Ми пішли на кухню. Мені видали фартук з ведмедиками, розрахований явно не на домогосподарку. Моєму колись сліпучо-білому комбінезону все одно вже гаплик.

Поки смажилася яєчня з тертим сиром, томатами і кропом замість базиліку, Семі встиг показати мені всі свої малюнки, іграшки й поробки з пластиліну, розповісти про конфлікт поколінь у дитячому садочку між дітьми та вихователькою, яка примушувала їх спати у той час, коли вони більше за все хотіли гратися, пхала несмачну кукурудзяну кашу і забороняла облизувати пальці. У результаті з’ясувалося, що я маю приховані, досі не відомі мені внутрішні резерви, завдяки яким я навіть почала отримувати задоволення від спілкування з хлопчиком. Хоча, можливо, це відбувалося через присутність Кріса, поруч з яким мені і висохлий будяк здавався квітучою трояндою.

Коли ми разом сиділи за столом і наминали сніданок, мені на мить показалося, що ми – справжня сім’я. Було так затишно і тепло в душі. Я відчула себе частиною повноцінної родини, де щиро посміхаються, якщо кажеш щось смішне, не примушують поводитися так, ніби обідаєш із президентом, приймають такою, як ти є.

Поїли, посуд прибрали, Семі одягли.

– Мені треба відвести його до садочку, – сказав Кріс, зав’язуючи шнурки на черевиках хлопчика.

– Не хочу, не хочу, – закапризував той.

– Семі, – чоловік присів перед ним, – ти знаєш, дядьку Крісу потрібно в майстерню. Я маю відремонтувати твою машинку, забув?

– Не хочу, – Семі надув губи. – Смердючка Тім…

– Семі! Не можна так говорити!

Але той гнув своє:

– Смердючка Тім сказав, що я вилупок, бо в мене немає мами.

У Кріса аж вени здулися на шиї. Він узяв племінника за плечі.

– Нікого не слухай. Зрозумів? Той, хто таке каже, наговорює сам на себе. Він слабкий, і тому хоче тебе образити. А ти – сильний і сміливий. У тебе є я. І я розберуся з усіма поганцями.

– І зі смердючкою Тімом?

– Так. У першу чергу зі смердючкою Тімом, – Кріс нахилився до його вуха: – І я дозволяю тобі його так називати. 

Хлопчик трохи повеселішав.

На вулиці я промовила:

– Я піду вже.

Шкода було уходити, так і не з’ясувавши питання, які мене мучили, але і приводу залишатися довше теж не було. Можливо, Крісу потрібен час, щоб пережити втрату, оговтатися і почати наново.

Але неочікувано Семі вхопився за мою руку. Я дивилася поперемінно то на Кріса, то на дитячу долоньку у моїх пальцях і не припиняла дивуватися своїй стійкій підозрі, що дитина явно чула про мене щось хороше. Нічим інакшим я не могла пояснити прихильності Семі до мене протягом цього дивного ранку.

– Ти хочеш, щоб я пішла з вами?

Він кивнув, вклавши другу руку в долоню дядька.

Так, тримаючи за руки хлопчика між нами, ми вирушили.

– Я радий, що ти тут, – зронив Кріс. На серці одразу потеплішало.

Біля дитсадочка ми із Семі тепло порощалися, я отримала дитячі обійми, посміхнулася:

– Нікого не слухай, – повторила слова Кріса. – Ти маєш найкращого захисника на землі.

Коли за Семі зачинилися двері, між нами з Крісом запало мовчання.

– Ти досі не забрала свою машину, – нарешті висловився він.

– Не мала часу.

– Не мала часу чи не хотіла приходити?

– Крісе, – я схрестила руки на грудях, підсвідомо захищаючись, – я втомилася битися об стіну. Не знаю, що ти приховуєш і чому, але я більше не можу грати в одні ворота. Я відступлю, дам тобі час подумати і прийняти рішення. А потім я хочу, щоб ти сказав мені в лице, чи є в твоєму житті місце для мене.

Від Крісової сумної посмішки защеміло серце.

– Ти знову нічого не скажеш, – прикро констатувала я. – Триматимеш у невідомості, допоки я маячітиму тут.  – Боже, мою гордість розплющило до стану калюжі. – Не знаю, навіщо я все це кажу тобі. Очевидно, було помилкою повертатися і шукати тебе, і помилкою були наші стосунки. 

– Валенсія…

– Що – Валенсія? Гадаєш, бігатиму за тобою до скону? Ні! Дарма я одразу тобі не повірила – тобі нічого мені сказати, бо ти просто використав мене. Ти ніколи мене не кохав, ніколи я не була потрібна тобі. Я просто ідіотка. Закохана дурепа.

Я розвернулася і пішла геть. Сил моїх немає більше. Скільки ще я буду принижуватися?

– Ай!

Я врізалась в чоловіка, який наче з-під землі виріс. Той присвиснув:

– Ого, яка краля!

Його обличчя здалося знайомим. Згадала: той, з автомайстерні. Він був у компанії ще одного малопривабливого типа.

– Діку, глянь, це ж та панночка з “мустангом”.

– Боб, Дік, – Кріс швидко обійшов мене, затуляючи від чоловіків. – Що ви тут робите?

– От, вирішили висловити співчуття. Енні була такою гарною дівчинкою, – знущально сказав один.

– Стули пельку, Бобе. Не смій навіть згадувати її ім’я.

– Чого це? – шкірився чоловік. Від нього відгонило потом, перегаром і мастилом. – Твоя сестричка вчасно відкинулася, але залишилася дещо нам винною.

– Мертві не віддають боргів.

– Так, але живі родичі несуть всю відповідальність за боржника.

– Крісе, – влізла я, – що відбувається?

– Валенсіє, не втручайся.

– Яка ж гарна, – зацокав язиком Боб, тицяючи мене в груди пальцями, – у нас такі не водяться. Мабуть, багата штучка.

– Забери від неї руки! – Кріс різко вдарив по його брудній лапі.

Від огиди мені стало зле. Я відступила на крок назад. 

– Не кип’ятися, брате, – подав голос другий чоловік. Хоч його зовнішність була трохи приємнішою, все одно викликала стійке бажання триматися від них подалі.

– Я сказав, що віддам гроші.

– Годинничок цокає, – вищирився надбитим зубом Боб і підморгнув приятелю. – Побачимося в майстерні.