Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

Вони попростували далі вулицею, а Кріс зненацька обійняв мене, наче хотів захистити не лише від двох покидьків, а й всього світу.

Хоч як мені не хотілося, але я випросталася.

– Що відбувається, Крісе? Ти винен їм гроші?

– Це тебе не стосується.

– Авжеж! – я розізлилася. – Мене нічого не стосується, що пов’язано з тобою! Ходімо.

– Куди?

– У майстерню. Заберу автівку і більше ти мене не побачиш.

– Валенсіє.

– Що?

Кріс зупинився. Я бачила, як він вагається, ніби під якимось закляттям, що не дає говорити правду. Плечі його опустилися.

– Не можу. Я дав слово.

– Кому?

Він заперечно похитав головою.

– О! – я закотила очі. – Він дав слово! Це я розумію, авжеж. Мені ж ти слова не давав. Іди до дідька!

Пройшовши кілька десятків метрів, я озирнулася. Кріс, як і раніше, стояв посеред тротуару і з тугою дивився мені услід.

На очі навернулися сльози. Чому, ну чому все повинно бути так складно? Чому просто не можна кохати один одного без усіляких таємниць, недомовок і страждань? Тепер ти знаєш, Валенсіє, що таке нерозділене кохання. Відчула на власній шкірі, заплуталася по самі вуха і потонула. Так мені й треба! Це розплата за щасливі безтурботні блискавичні дні щирого кохання, які виявилися банальною підробкою.

Я завернула за ріг – і день раптом перетворився на ніч. В очах запалали зірки, а потилицю простромив біль від удару чимось важким по голові. Свідомість вимкнулась.