Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

Глава 23. Місячне сяйво

Якщо тобі не щастить у коханні, то пощастить у чомусь іншому. Так кажуть? А от і ні. Моя крива емоційних гойдалок поповнилася вельми відчутною у фізичному плані бідою. Що перше спадає на думку, коли приходиш до тями від пульсуючого болю у потилиці, виявляєш себе кинутою на бетонній підлозі у тісному темному приміщенні з одним слуховим віконцем під стелею і дверима, зачиненими на замок?

Мені нічого не спало, бо неможливо розмірковувати після того, як тебе вгатили кувалдою по голові і ти бозна скільки часу провалялася непритомна.

Як там у фільмах показують? Герой підводиться, озирається, знаходить вихід, виносить плечем двері і виривається на волю. В реальності, запевняю, неможливо навіть поставити себе у вертикальне положення.

Я лежала, втупившись у стелю примруженими очима і хотіла тільки одного – вмерти. Разом накотили спогади про минулий день. Чи минулий вже? Якщо орієнтуватися по клаптику неба, що заглядав у віконце, день котився до вечора.

Коли зображення в очах нарешті перестало стрибати, я спробувала піднятися і сісти. Було важко, але вдалося спертися спиною об шершаву сіру стіну. Побіжний огляд приміщення нічого не показав. Я пошарила рукою навколо себе, звісно, сумочки з телефоном не було. Як не було і нічого, що можна б використати як зброю, якщо раптом хтось вирішить щось зі мною вчинити.

Для повноти усвідомлення я підповзла до дверей, смикнула за ручку – зачинено, що й треба було довести.

Ну і кому я знадобилася? Чи мене викрали з метою отримання викупу? Це здавалося найбільш вірогідним варіантом. 

Очікування і невідомість не найкраща компанія у такій ситуації. Думки перестрибували одна з одної, мов божевільні коники, яких жене буревій. Моя натура вимагала діяти, але з дій можна було тільки лежати, сидіти, міряти кроками кімнату чи стукатися лобом об стіну. Нічого з переліченого я не робила. Вважала за краще поберегти сили про всяк випадок. Хоча…

– Ей! Хто-небудь? Ви мене чуєте?! Мене хтось чує?!

Хвилин п’ять я репетувала не своїм голосом, потім у роті пересохло і я замовкла. На крики ніхто не відгукнувся. Вкриваючись потом від вечірньої задухи, я прислухалася: ззовні не доносилось жодних характерних звуків, які б могли допомогти ідентифікувати, де я. Добре, що я не страждаю на клаустрофобію, інакше був би мені гаплик до ранку. 

Сонце поволі закотилося, занурюючи кімнату у темряву. Поки було світло, я ще трималася. Зараз же… Плакати особливо не хотілося, хотілося їсти і в туалет. Я зронила голову на складені руки. Про те, що могло позбавити мене душевної рівноваги – про Кріса та його поведінку – я намагалася не думати. Якщо почну зараз копирсатися в своїй душі, толку не буде.

У такі моменти, коли людина опиняється в настільки нестандартній ситуації, проявляються всі приховані риси її характеру, слабкість стає нездоланною, сила – може стати якорем. Моєю слабкістю було переконання у тому, що якщо ти вчиняєш правильно, тебе не наздожене бумеранг у вигляді якоїсь халепи. А тепер це твердження абсолютно спростувалося.

А сила… Сили я не мала. Я відчувала себе безпорадною, нещасною і покинутою, власне, саме такою, як і була зараз. Ніхто мене тут не знайде, ніхто не витягне і я так і не доб’юся від Кріса ясної відповіді. Хоч як я не відганяла від себе думки про нього, вони все одно поверталися.

Я вже майже заснула під тягарем відчаю і суму, коли почула скрегіт у замковій щілині. Я напружилася і відповзла у кут. Важкі залізні двері відчинилися з противним звуком. Увімкнулося світло з лампи над дверним отвором, яку я не помітила. Втім, вимикач все одно знаходився зовні. Жовте блимаюче півсвітло окреслило чоловічу фігуру у брудних штанях, такій же сорочці, з лисіючою маківкою і зарослим обличчям, яке мені було знайоме.

– Привіт, лялю, – ошкірився Боб. – Я тут тобі поїсти приніс і водички.

Він кинув мені під ноги запакований бургер і пластикову пляшку води. Вони підкотилися до туфлів і так завмерли. Хотілося гордовито випростатися і заявити: “Краще померти, аніж взяти щось з твоїх рук!” Та голос розуму стишив цей порив. Невідомо, скільки мене тут триматимуть, а сили знадобляться.

– Чого ти хочеш?

Боб обачно прикрив за собою двері, аби я не втекла. Я б і так не втекла, бо проти чоловіка, хай і не дуже кремезного, але явно з м’язами, у мене все одно не було шансів. От якби його чимось оглушити. Але цього “чимось” теж не спостерігалося.

– Хочу. 

– Чого? Грошей? 

– Так, всі хочуть грошей, багатенько грошей, – він навіть не приховував.

– Тоді ми можемо домовитися, – я встала, хоча тіло затерпло, і зробила крок. – Мій брат – дуже багатий видавець. Дай мені телефон, я подзвоню йому і він дасть тобі стільки грошей, скільки ти хочеш.

– Ага, щоб він за сигналом джипіес знайшов тебе і привів поліцію? Ага, я не дурний, лялю.

– У мене теж є гроші, щоправда, не готівкою, в банку. Можу зняти з рахунку, якщо підемо до банку разом.

– Ага, підемо, прямо зараз, – він покивав головою, засунувши великі пальці рук до кишень. – Від тебе і від твого брата мені нічого не треба. Як то кажуть, нічого особистого. Ти – просто засіб. Потримаємо тебе тут якийсь час, декого полякаємо і отримаємо все, що хочемо. 

Поки він розслаблено розмовляв, я напружено розмірковувала, як його переконати.

– Кого ти хочеш налякати, Бобе? Навіщо тобі такі проблеми? Я готова тобі заплатити, просто скажи, скільки. 

Чоловік поволі наступав на мене, примушуючи крокувати назад. Врешті я знову вперлася у стіну. Чим ближче він підходив, тим відчутнішим був запах застарілого поту і смердючі пари з рота. Я затамувала подих, щоб не знудило.

– Я отримаю все, що забажаю, – насуваючись на мене, процідив він, спльовуючи у бік. – І перш за все оце.

Його пальці схопили мою праву грудь.

Скривившись, я зробила різкий жест, випростуючись.

– Забери руки!

– Ого, яка гаряча. Мені подобається, ми гарно розважимося.