Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

– Не торкайся мене! Якщо мій брат дізнається, він тебе на порох зітре! Гнитимеш у тюрмі до скону!

– Ага, ага. Якщо дізнається. А ми зробимо так, щоб не дізнався.

Щось гостре встромилося в ребро, потяглося вище. Я відчула дотик повітря до голої шкіри крізь поріз у тканині. Судомно проковтнула.

– Якщо не будеш більш зговірливою, я відправлю тебе твоєму братові по шматках. Спочатку відріжу вушко. 

Прохолодне лезо вперлося у западину під вухом. Боб повільно, викликаючи у мене зляканий холодок по спині, проводив ножем навколо вушної раковини, піднявся скронею до брови, натискаючи сильніше.

– Потім виріжу це симпатичне око, потім друге. Покладу у коробку і відправлю поштою. Далі, коли будеш сліпа і глуха, виріжу щічки.

Лезо рухалося моторошною стежкою.

– Ти психопат, – пробурмотіла.

Страх поволі заволодівав мною. У ступорі я не могла поворухнутися, щомиті очікуючи, що цей маньяк здійснить свої погрози.

– Зрозуміла? Га? Не чую!

Я встромила нігті в долоні, щоб не скрикнути – ніж продірявив шкіру на щоці. Одразу ж тепла цівка крові потекла донизу.

– Так, так, чую, – голос мій видав страх.

– От і добре, – задоволено оскалився Боб. – А тепер будь слухняною дівчинкою і порадуй мене.

Не прибираючи ножа, він присмоктався до моїх губ, вільною рукою розстібуючи свої штани. Гідкий сморід увірвався в мої нутрощі, я почала викручуватися, як скажена, задихаючись від чаду, упираючись руками і ногами, вганяючи нігті в сорочку і шкіру під нею, але він був сильніший. 

Я борсался, аж доки рвотний рефлекс не прийшов на допомогу і я виблювала залишки їжі прямо в паскудний рот.

– Фе…

Боб відскочив, шалено обтираючись рукавом і плюючись в усі сторони.

– Ах ти ж сука! – і з усієї дурі врізав мені по обличчю.

Голова стукнулася об стіну, і я сповзла донизу. Я дрібно трусилася, а блювотні позиви не припинялися.

– Щ… ще раз т… торкнешся, – заїкалася я, але ненависть надавала сил, – я вб’ю тебе. Клянуся.

– Довбана сучка! Будеш покарана.

Він забрав бургер й воду і вискочив з кімнати. Я почула лише звук ключа, що обернувся у замку. Світло згасло.

Я відповзла в інший кут і сіла там, обхопивши себе руками. Думки плуталися, мене дрібно трусило, в носі стояв гидотний запах психопата і власного блювотиння. Мене знудило жовчю. 

По хвилині я потяглася до штанини комбінезону. Хотіла відірвати. Нічого не виходило. Смикала знову і знову, наче божевільна – тканина не піддавалася. Я спробувала іншу. Даремно. Добра, міцна тканина. Дорога. Вбрання від Валентино. Пошите на замовлення для особливої події...

Чорт.

Я розревілася, підтягуючи під себе коліна, обіймаючи їх. Було незручно, скинула туфлі. Туфлі на шпильках від Маноло. Вимазані блювотинням. Не підлягають відновленню…

Чому у миті старшенної скрути людина концентрується на нічого не значущих деталях, на речах, що взагалі нічого не варті? Тому, що примітивні дрібниці спроможні бодай у такий спосіб вберегти від божевілля, утримати розум у стані, здатному на пошук виходу.

Сльози текли суцільним потоком. Я вмивалася ними, бо більше не було чим. Адже сльози очищують, так? То нехай вони мене очистять від цього паскудства, нехай змиють всю гидоту, що я сьогодні пережила. 

Я розмазала солону вологу по обличчю, змішала з кров’ю, що досі струменіла зі щоки. Поріз пік, пекло все всередині. Половина обличчя палала від удару. Я дивилася на свої руки у темряві, нічого не бачачи. Вигулькнув місяць, посилаючи блідий промінь на брунатно-сірі долоні. Я розглядала їх крізь пелену сліз. Розум був у ступорі. Все єство було у ступорі. Невже це кінець?

Чи зможу я пережити це, якщо Боб прийде знову і йому вдасться завершити почате? Якщо я пручатимуся, він буде бити мене, і тоді я точно не витримаю. Здамся. Я не хочу болю. Може, я й була морально сильною, але фізичний біль я переносила дуже і дуже погано. Він знущатиметься наді мною, допоки я не перетворюся на загнану безвільну тваринку, тоді він робитиме зі мною все. 

Я завила, тихенько, мов ображене кошеня. Де вони, мої захисники, які наперебій заявляли, що нікому не дозволять скривдити мене? Де мій брат зі своїм “Я єдиний, хто турбується про тебе”? Де Кріс, що готовий вибити зуби тільки за погано сказане слово у мій бік? Нікого. Немає нікого. Я сама самісінька. Як і завжди. Всі мене покинули, ніхто не шукає. Я нікому не потрібна.

Місяць байдуже посилав своє сяйво на підлогу. Так красиво відблискували набійки на шпильках. Я узяла туфлю, розглядаючи її з усіх боків, ніби несповна розуму. Так, з такими темпами мені це світить. Відтягнула штанину і встромила каблук. Трохи зачепила шкіру на нозі, але то було вже неважливо. 

Відірвавши шмат, я осатаніло терла тканиною, доброю, дорогою, від… Не пам’ятаю від кого. Долоні – до дірок, шкіру на обличчі – до почервоніння, губи – до стану нечутливості. Поки несамовито шмугляла, ступор неквапно відступав. Натомість душа сповнювалася люттю. Дозволити себе згвалтувати? Валенсіє, ти собі не пробачиш.

Ніколи. Не буде цього!

Я схопила туфлю, дико розмахуючи нею у повітрі, ніби мечем.

Не дозволю! Кусатимусь, дряпатимусь, як скажена пантера, але не дозволю!

Від ярості стало легше. Повернулася здатність більш-менш нормально мислити. Бетонна підлога холодила мої ступні, а заразом і голову. Я дивилася на шпильки в місячному сяйві, а губи мої розтягувалися в зловісній посмішці.