Читати книгу - "Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ось крізь тишу просочується: ко-ко-ко… кооо-ко-ко… коооо… Чиїсь кроки. Двері – рип… Струмінь світла, а в ньому танець безлічі порошинок. Враз вони злякано прискають навсібіч і – постать жінки в чорній сукні. Тінь на її обличчі, не видно його. Волосся темне під чорною хустиною.
– Воеnа dіа, – каже вона співучим, лагідним голосом і всміхається йому.
– Воеnа dіа? – Ах, та я ж в Італії. Так-так, bоеnа dіа. – Я довго спав?
– Дві доби. Ви їсти, певно, хочете?
– Пити.
– Ось овече молоко. Пийте з хлібом.
– Дякую. З ким ви тут живете?
– Сама.
– А де ваш чоловік?
– У в’язниці. Перемитником був.
– То ви самі ґаздуєте? Велику маєте господарку?
– Не дуже. Вівці, кози і кури. Якось живу.
– А чому партизани мене саме до вас занесли?
– Бо хата моя на відлюдді. А крім того, Льоренцо – мій брат.
– Наш командир? А я собі думаю – кого це ви мені нагадуєте?… Ви не знаєте – мені ще довго лежати?
– У вас пошкоджені кістки. Лікар наклав гіпс. Вип’єте вина? Я сама роблю. З гірського винограду. Це такий дрібний, знаєте?
Вино стікає по бороді. Зовсім не міцне. Руки її поруч. Тільки руки зраджують її вік. На вигляд – не більше тридцяти. Його погляд піднімається по руках, вище і вище, перехоплює її погляд, вона одвертає очі, встає і відходить.
Дні протікають тихо й спокійно. Кішка привела кошенят, гніздо під ліжком. Чути її муркотіння.
– Синьйор Антоніо! Синьйор Антоніо! – Це Катаріна ще знадвору гукає. – Синьйор Антоніо! Кінець війні! – Вона сміється і розмахує газетами. – Читайте.
– Ваш Льоренцо ще не з’явився?
– Завтра будуть тут. Я бачила його сина.
Нарешті. Завтра побачу отця Герасима.
– Я вціджу вина. Таке свято!
Вони п’ють вино. Катаріна підперла його подушками, і дивиться він на неї, а вона на нього, й очі їхні розмовляють красномовніше уст. Кохання – поема очей. Рука його перебігає по її волоссю. Тіло її напинається, наче вітрило, і пливе до нього. Розпашіле обличчя, гарячі вуста, аж язик обпікають. Я так стужився за жінкою. Я вже забув, яка вона. Це було так давно. Тіло мого тіла, вуста моїх вуст, що сходите, наче сонце над моїм узголів’ям, оточені жайворонками. Б’є джерело на скронях, дзвенить і грає, аж відлунює. Ароми чебрецю над лоном бурхливим, над лоном-лісом, що пала і пала, над лоном-кораблем, що тоне і тоне. Така глибока глибінь, руки твої, протікаючі крізь мене… Куди несе ця ріка?
– Антоську! – голос отця Герасима.
Катаріна спорхує з постелі, мов налякана пташка, і – до дверей. Антось підводиться на ліктях, серце його шалено калатає.
– Най тя шляк трафит! – гуде батюшка. – Як ти ся високо забрав! Пфу-у.
З ним ще двоє – Льоренцо і Родріго.
– Воеnа dіа!
– Вoenаs dіаs!
– Ну, Антоську, – плескає його по плечу панотець. – Єк воно? Пора по хатах?
– Якби міг, то рачки поповз. Наразі ще й на милиці не годен встати.
– А мо’, я тебе, Антоську, на плечі возьму, га? Бігме, донесу.
Катаріна принесла вина й накрила стіл.
– А він що – дивитися буде? – питає батюшка. – Ану, хлопці, давай стола до нього підсунемо.
– Як ви там, отче, воювали? Чи розплатилися за все з ними?
– За себе розплатився. Ти знаєш, єк я цільно стріляю? Навіть си й не думав. Але вже більше мені ся тото не згодит.
– Як вам вино?
– До-обре. Я би-м флящину додому взєв. Для причєстя.
– А що – і візьміть.
– Як ця пані не буде перечити. Синьйоро Катаріно, чи не будете такі ласкаві запрезентувати мені флягу вашого чудового вина, щоб я своїх парафіян запричащав?
– О, я буду дуже рада.
– Файна кобіта, – прицмокує панотець. – Може, ти б ся женив, Антосю? Я би вас і повінчав.
– Вона має чоловіка.
– Гм, шкода.
Війна закінчилася, й нарешті з’явилася можливість писати листи. До батьків і до тієї дівчини, що чекає на нього.
Мама відписала: «Слава тобі Господи що ти об’явився а то ми вже з батьком і слізоньки всенькі виплакали бо прийшла нам звістка що пропав безвісти. Я в плач батько каже дурна не плач то ще ніц не значить. Синочку наш ріднесенький чи ти нас не обманюєш чи не вкалічів там бува. Ти пишеш що нічого поважного то чого не їдеш. Я так переживаю».
Минув майже рік від часу поранення. Антось уже ходив і тільки чекав, коли з’явиться Льоренцо, який обіцяв дістати всі необхідні папери для виїзду на Батьківщину. Катаріна ходила сумна і роздратована. Одного дня, коли Антось сидів на подвір’ї, вигріваючи ноги на сонці, з’явився Льоренцо, а з ним ще якийсь чоловік. Той чоловік люто зиркнув на Антося, а вгледівши Катаріну, що саме виходила з кошари, розрепетувався, наче скажений:
– Меrdе! (Лайно.) Хто це в тебе на утриманні? Кого ти тут пригріла?
Льоренцо спробував схопити його за руку:
– Джованні, заспокойся. Я ж тобі все пояснив. Це партизан з мого загону. Ми його тут пораненого лишили. Сьогодні він поїде.
– Та нехай я з’їм десяток щурів, засмажених в скипидарі, якщо я цій хвойді ребра не переламаю!
– Джованні, не забувай – це моя сестра!
– Плював! Я по тюрмах кантуюсь, а вона тут…
– Підбирай слова!
– Ти мені не командуй! Я не з твого загону! Думаєш, я такий дурний?
Антось підвівся, маючи цілком ясний намір заткнути пельку цьому приблуді, але Льоренцо зупинив його поглядом. Тим часом Катаріна винесла обід, розставила на столику миски, і, в міру того, як порожнів глечик з вином, обличчя її чоловіка все добрішало і добрішало.
А однак його дорога додому виявилася довшою, ніж сподівався. Після виїзду з Італії потрапив у фільтраційний табір, а потім ще два роки гарував, розгрібаючи руїни будівель у Києві. Разом з ним працювали старі професори і політичні діячі, вивезені москалями з Праги, Варшави, Відня.
Був пізній вечір, коли Антось приїхав додому. Біля хати спинився і довго вдивлявсь у вікно. В освітленій кухні коло печі сидить мама і шиє. Батько біля столу читає книжку. Книжка має таку знайому палітурку. Антось упізнав «Співомовки» Руданського. Це батькова настільна книга. З її сторінок можна довідатися, що батько їв за останні тридцять років. Ось батько читає вголос, як і раніше. І мама, як і раніше, шаріється, червоніє і відмахується рукою. Це мої батьки. Як вони постаріли! Ось мама щось каже. Тато киває. Вони й не підозрюють, що я вже тут, поряд. Раптом мама зводить голову, і погляд її падає на вікно. Вона не може бачити, бо я в темряві. Але вона бачила, бачила так ясно, мов удень, про це говорили її очі, її тремтячі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук», після закриття браузера.