Читати книгу - "Час перед свiтанком, Сомерсет Вільям Моем"

- Ми будемо в скруті, - пробурмотів він.

День здавався нескінченним. Роджер, думаючи, що минуло кілька годин, дивився на годинник, але виявляв, що минула ледве година. Час тинявся, наче той незайнятий хлопчик на побігеньках. Вам могло здатися, що на два кроки уперед він робив один крок назад. Вони ніколи не бачили корабля. Можливо, вони пливли невідомим морем, яким раніше ніхто не плавав. Нарешті день підійшов до кінця. Сонце загрозливо заходило за кучугури хмар, і темрява огортала їх страшною самотністю. Коли настав ранок, темний, зловісний ранок, з бурхливим морем, Роджер похмуро подумав, чи побачить хтось із них ніч. Його втомлені очі наполегливо шукали обрій. Раптом його серце перевернулося. На мить йому стало так само погано, як і його нещасному супутнику.

- Ей, Ноббі, дивіться.

Ноббі, лежачи у кабіні, стогнав від страждань; він підвів бідолашну і ниючу голову.

- Що відбувається?

- Ви бачите щось прямо попереду?

Втомлено Ноббі підвівся на ноги і, спираючись на планшир, подивився в той бік, куди показав Роджер.

- Це? - Він зробив у горлі кумедний маленький звук; це могло бути майже схлипуванням. - Це не земля, ні?

- Ось що це, старина, земля.

- Боже мій, якби я не відчував себе так жахливо, то закурив би мою останню цигарку.

- Англія.

У голосі Роджера було щось таке, що змусило Ноббі швидко поглянути на нього. Він посміхнувся.

- Викликає почуття, що хочеться плакати, еге ж?

- Заткни свою кляту пельку, чорт забирай, - сердито огризнувся Роджер.

Ноббі, все ще з залишками посмішки на гострому маленькому обличчі, зобразив військове привітання.

- Так точно, сер.

Як він потім розповів Томмі: «Рідкісний випадок, коли майору довелося вдавати, що він почувається не так, як я, але він був таким, і коли він думав, що я не дивлюсь, він сякався, так щоби я не подумав, що він зараз висякався».

Це був кінець. Через пару годин вони висадилися на узбережжі Сассіксу.

14

Але була одна частина його історії, яку Роджер залишив невисловленою. На сіннику, де він провів десять тужливих днів, було мало світла, і навіть якщо б його там було достатньо для читання, йому нічого було читати. Було жарко і душно. Йому було боляче. Він перевертався з боку на бік на сіні, намагаючись влаштуватися зручніше, і коли засипав, то тільки для того, щоб через кілька хвилин прокинутися від пульсуючого болю в плечі. Йому нічого не залишалося робити, крім як думати, і лихоманка, що охопила його, так сплутала його думки, що навіть коли він не спав, вони були незв'язні, як в божевільному сні. Вони буяли в його хворій голові, як охоплений панікою натовп, що кидається туди й сюди, не знаючи, куди вони хочуть йти. Війна, день, який він провів з батареєю, раптова стрілянина, коли його шофер впав на кермо, і машину занесло в кювет, сцена на фермі, Грейвні Холт, його мати, Томмі, Мей, його незнання того, що сталося з відступаючими військами - все це було перемішано разом, як шматочки огидної картинки-головоломки, і кожен шматочок завдавав біль.

Він завжди цінував ясність свого розуму, і для нього було полегшенням, коли після того, як його рани були перев'язані і лихоманка спала, він виявив, що може ясно мислити. Його думки були похмурі. Він непокоївся про долю британських військ; це було погане, дуже погане видовище, але, незважаючи на сумні новини, які принесла йому Жанетта, він був твердо впевнений, що це не призведе до непоправної катастрофи. Англія і раніше опинялася у скрутному становищі і врешті-решт здобувала перемогу. Він сам опинився у скрутному становищі. Вперше з тих пір, як його поранили, він посміхнувся; якщо він якимось чином не повернеться до Англії - що ж, він з'їсть свій капелюх. Його настрій поліпшувався, коли він обдумав шляхи і засоби. Йому доведеться бути обережним- гаразд, він був обережний; йому знадобиться трохи нахабства - ну що ж, у нього було трохи нахабства; він мусить не втрачати розсудливості - ну, він не був повністю позбавлений цього.

Він думав про Мей. Якби він був убитий замість свого шофера, вона могла б вийти заміж за Діка Маррі. Бідна Мей. Йому було цікаво, що вона знайшла в Діку. Звичайно, він був хорошим хлопцем, джентльменом і все таке інше, і в ньому була певна чарівність. Що ще? Він був сумлінним, дуже хорошим управляючим, до того ж непоганим бізнесменом; він був веселим і приємним, добре стріляв і добре їздив. Але це було майже все. Ніхто не міг назвати його інтелектуалом. Якщо він коли-небудь і читав що-небудь, крім ранкової газети, «Татлера» і «Філда», то це був детективний роман. Мей, з іншого боку, була невтомною читачкою. Вона стала такою з тих пір, як, будучи юною дівчинкою, почала користуватися бібліотекою Грейвні Холта, і Роджер часто дивувався, виявляючи, якою незвичайною інформацією вона володіла. У неї були хороші мізки. Йому не часто траплялося питати у неї поради, але коли це траплялося, він із задоволенням помічав, як добре вона міркує і наскільки здорові були її судження. У неї було чуття на красиві речі. Навіть його мати не була більш чуйною до оцінки чудових меблів в Грейвні Холт. У Мей було чарівне почуття до оздоблення. З розрізнених речей, які вони зібрали на горищах, вона зробила маленьку перлину з їхньої квартири в Челсі. Це було чудовим фоном її квіткової краси.

Що все це може значити для Діка Маррі? І яка користь для нього мала б її соціальна чутність? Коли Роджер запрошував у квартиру на обід військових аташе іноземних держав, або членів тієї чи іншої місії, невимушена легкість її манери була поза усілякого вихваляння. Оскільки вона була такою природною, такою відвертою, вона змушувала їх відчувати себе як вдома, а приємне враження, яке вона створювала, не раз допомагало йому вступати в корисні стосунки з незнайомцями. Він пишався нею. Він був дуже щасливий з нею, і це стало приголомшуючим потрясінням, коли вона без попередження попросила його дозволити їй розлучитися з ним. Він не міг згадати, щоб вони коли-небудь сварилися. Вони навіть ніколи не мали розбіжностей. Він згадував, що спочатку вона здавалася трохи роздратованою, бо він був не говіркий про свою роботу. Але