Читати книгу - "Час перед свiтанком, Сомерсет Вільям Моем"

- Знову біженці. О ні, з мене вистачить їх. У мене на кухні нічого немає.

- Марі, - сказав професор, - це два англійських солдата. Вони прийшли сюди, щоб сховатися до ночі, щоб втекти до Англії, повернутися і вигнати німців з країни. Якщо ви не допоможете нам я буду змушений прогнати їх геть.

Вона перевела погляд з професора на цих двох чоловіків, а потім знову на нього. Вона відкинула голову назад.

- Vive la France, - сказала вона.

- Ви знаєте, що якщо їх тут знайдуть, ми всі підемо у в'язницю.

- Vive la France, - повторила вона.

Мадам Дюбуа заплакала.

- Вони голодні, Марі, - промимрила вона. - Відведи їх на кухню і нагодуй їх.

На широкому обличчі покоївки з'явився вираз похмурої рішучості.

- Ходімо, хлопчики. Я буду годувати вас, поки ти не лопнете.

Роджер був у нестямі від радості. Їх удача, їх дивовижна удача, не залишала їх і тут, з божої волі вона дала їм в руки засіб порятунку.

- Завтра ми будемо в Англії, старина, - сказав він Ноббі, виблискуючи очима.

Коли настала ніч, професор повів їх у гавань. Він нервував, але був сповнений рішучості; і Роджер відчував теплі почуття до цього старого, помітно тремтячому від страху, але, хоча це могло означати тюремне ув'язнення або навіть смерть, вирішив вчинити так, як він вважав правильним. Він йшов попереду них, і так як ніч була темною, їм доводилося дивитися в обидва, щоб не втратити його. Навколо нікого не було. Нарешті він зупинився.

- Ось він, - прошепотів він. - Маленький, пофарбований в чорний колір. Шлюпка прикріплена до корми. Вам доведеться добиратися до неї вплав. Це всього в декількох метрах. Ось ліхтарик. Я повинен покинути вас. Я не осмілююсь більше залишатися. До побачення і бог на поміч.

Він не зупинився, щоб почути подяку Роджера, а поспішив геть безшумною ходою. За мить вони втратили його з поля зору.

- Ми повинні пливти до нього, Ноббі, - прошепотів Роджер.

- Я не вмію плавати.

- О, чорт забирай. Гаразд, я піду і приведу шлюпку.

Він скинув черевики і піджак і сковзнув у воду. Він сів у шлюпку і погріб назад за Ноббі. Вони забралися в катер і, поки Роджер піднімав якір, Ноббі почав копирсатися в двигуні.

- Я в одну мить змушу його працювати, - сказав він.

- Спочатку ми повинні вийти з гавані. Ви вмієте веслувати?

- Я гріб на «Зміїному».

- Візьміть цю мотузку і стрибніть у шлюпку. Хутко прив'яжіть до сидіння, а потім гребіть з порту.

Ноббі зліз і почав буксирувати катер, а Роджер залишався за кермом. Через певні проміжки часу промінь проносився небом. Коли вони вийшли в море, Ноббі знову забрався на борт, і вони кинули шлюпку. Ноббі зайнявся двигуном і через деякий час змусив його працювати.

- Це гнилий маленький двигун, - сказав Ноббі. - Я не знаю, чи витримає він.

- Ви механік, чи не так? Ви до біса добре мусите зробити так, щоби він витримав.

Здавалося, що це робило приголомшливий шум у нічній тиші, і Роджер кидав тривожний погляд на прожектор. Він знав, що він для літаків, які вони шукають, але якомусь розумнику могло прийти в голову махнути його світлом по морю. Це було б нещастям, якби їх спіймали саме тоді, коли у них був шанс втекти. Тоді Ноббі нагострив вуха.

- Мені не подобається звук, який видає двигун. Буде краще якщо я подивлюсь на нього. - Він присів. - Я думаю, що в пальному є вода. Мені доведеться зняти карбюратор і почистити його.

- Гаразд, вперед. Скільки часу це займе у вас?

- Сім-вісім хвилин, а потім мені доведеться повторити все знову.

Серце Роджера стислось.

- Таким чином ми не потрапимо до Англії до середини наступного тижня.

Вони тепер були у відкритому просторі, і там море було трохи рухливим.

- Починає бовтати, чи не так? - неспокійно сказав Ноббі.

- Слава Богу, ми стикаємось зі шквалом. Вони будуть мати роботу, щоб знайти нас, якщо вони підуть за нами.

- Я відчуваю нудоту, - сказав Ноббі.

- Захворієте - прокляну, - люто сказав Роджер.

Він не відчував бажання намагатися підняти вітрило в темряві, бо він мав невеликий досвід плавання на човні, і вважав, що їм краще довіритися допоміжному двигуну. Але двигун працював лише кілька хвилин. Ноббі, відчуваючи себе дуже погано, кожні чверть години чистив карбюратор, і поки він чистив його, їх безпорадно кидало у розхвильованому морі.

- Думаєте, нам це вдасться? - спитав Ноббі, вдивляючись у темряву.

- Краще потонути, ніж потрапити в руки цих брудних гунів, - огризнувся Роджер.

Ноббі знову зник.

Ніч здавалась нескінченною, і коли настав сірий світанок, обидва були дуже втомлені. Небо було важким із загрозливими хмарами, а море було брудним. Роджер не мав жодного поняття, як далеко вони зайшли. Він не думав, що вони навіть зараз можуть бути за кілька миль від берегів Франції. Денне світло було втіхою, але й небезпекою, адже їх міг побачити німецький моторний човен, і тоді з ними все було б покінчено. Передавши неохочому Ноббі румпель і показавши йому, в якому напрямку керувати, йому вдалося підняти вітрило, і тоді далі вони рушили більш легкою ходою. Мадам Дюбуа набила їх кишені їжею, а в резервуарі була вода, але Роджер дозволив Ноббі їсти лише помірковано; він не знав, як довго їм доведеться знаходитися в їх умовах. Весь той день вони продовжували рухатись і всю наступну ніч. Кожні кілька хвилин Ноббі доводилося знімати карбюратор і чистити його; він періодично дрімав, але Роджер відчував, що не може дозволити собі закрити очі. Щоразу, коли двигун починав торохтіти, він давав Ноббі штовхана, щоб розбудити його. Вони були мокрими і холодними, а Ноббі дуже страждав морською хворобою. Вони не розмовляли кілька годин поспіль. Їх запас їжі ставав дедалі меншим, і здавалося, що незабаром їм доведеться зголодніти. На щастя, води було багато. Але де була земля? Де була ця клята земля? Роджеру не подобалася погода; старий казав, що барометр падає, і, якщо підніметься буря, такий недосвідчений моряк, яким він був, він не був упевнений, що впорається з