Читати книгу - "Час перед свiтанком, Сомерсет Вільям Моем"

Вони не могли відірвати очей від цієї величезної водної гладі, і серце Роджера тріпотіло від захвату. Он там була Англія. Він з чуттєвою насолодою затягувався димом своєї жорсткої французької цигарки. Ноббі посміхнувся своєю потворною, привабливою посмішкою.

- Моя стара буде дуже рада, побачивши мене, - сказав він. -Я обіцяв принести моєму Ерні німецьку каску. Я ж не розповідав вам про мого Ерні, чи не так? Прекрасний маленький хлопчик, ось він який. Наступного місяця виповниться дев'ять років.

- Давайте, підемо. Ви зможете розповісти мені про свого Ерні, коли ми будемо на солоному океані.

Вони знову рушили в дорогу і незабаром внизу побачили місто з човнами, що стояли в акуратній маленькій гавані.

- Один з них нам би цілком підійшов, - сказав Роджер.

- А як ви збираєтесь його дістати?

- Попросити, позичити або вкрасти.

Ноббі вишкірився.

- Ви настільки людяний, що іноді я забуваю, що ви джентльмен, - сказав він. - А ви вмієте керувати парусним човном?

- Я плавав на човні під парусом, - обережно відповів Роджер.

Вони пішли далі і через деякий час, піднявшись на скелю, підійшли до ряду невеликих вілл з видом на море. Вони знову сіли перед однією з них, щоб відпочити і вирішити, що їм краще робити далі. У садку працювала літня жінка, і Роджеру спало на думку попросити у неї чогось поїсти, щоб їм не потрібно було йти в місто до настання темряви. Йому не подобалася ідея брати Ноббі з собою, та він подумав, що ризиковано залишати його одного. У неї було приємне, домашнє обличчя. Але поки він все ще розмірковував, по дорозі підійшов старий поважної зовнішності, очевидно, з міста, і, відкривши хвіртку, звернув у садок.

- Є новини?- запитала його стара.

- Тільки погані новини.

- Бідна Франція, - зітхнула вона.

Він був такий неуважний, що не помітив двох ганебних чоловіків, що сиділи на узбіччі дороги.

- Кажуть, що англійці йдуть.

- Це не погані новини.

- Як вони зможуть? Вони втратили все, свою зброю, свою техніку, все.

Більше Роджер нічого не почув, тому що вони разом пройшли по доріжці і увійшли в будинок.

- З ними все гаразд, - сказав він. - Вони допоможуть нам, якщо зможуть. Ходімо.

З Ноббі, який слідував за ним, він підійшов до вхідних дверей і подзвонив. Старенька відкрила.

- Що таке?

- Чи можу я поговорити з господарем будинку? - сказав Роджер.

- Він зайнятий. Нам нема чого вам дати, мої бідні друзі.

Вона спробувала зачинити двері, але він всунув ногу.

- Будь ласка, вислухайте мене.

- Ні, ні, ні. Вибачте, ми нічого не можемо зробити для вас.

Старий вийшов у коридор.

- Що сталося, Адель?

- Ще біженці. - Тоді знову до Роджера: Я кажу вам, що ми не можемо вам допомогти. Вони приходять щодня.

- Я британський офіцер, мадам. Мій супутник - капрал.

У жінки, здається, перехопило подих; вона збліднула і відсторонилася, щоб пропустити їх.

- Заходьте.

Вона зачинила за ними двері і провела їх до кімнати, стіни якої були заставлені книгами. Старий представився.

- Я професор Дюбуа з Руанського університету.

Роджер назвав своє ім’я та звання.

- Ми йшли п’ять днів. Ми хочемо повернутися до Англії.

- Але всюди німці, - увірвалася дружина професора. - Місто окуповане. Чому ви прийшли до нас? Ви піддаєте нас такій небезпеці.

Професор дивився на Роджера оцінюючими очима. Це був маленький чоловік з густим сивим волоссям і неохайною сивою бородою; але він мав розумний і добрий вигляд.

- Що ви хочете, щоб ми зробили?

- Я хочу отримати човен. Я маю гроші.

- Гроші? Це не питання грошей.

Професор потягнув себе за бороду. Він продовжував дивитися на Роджера задумливими, заклопотаними очима. Його дружина, раптом зрозумівши, що в нього на думці охнула від жаху.

- Андре, про що ви думаєте? - вигукнула вона. - Це не чесно по відношенню до мене йти на такий ризик.

Роджер не мав поняття, що вона має на увазі, але здогадався, що в полі зору професора є якийсь спосіб допомогти їм, і він звернувся до неї.

- Мадам, ми ніколи б не зайшли так далеко, якби у Франції не було жінок, які б не боялися ризикувати, щоб допомогти нам. Мене поранили, і селянка десять днів тримала мене схованим на сіннику.

- Ми старі люди, ми з чоловіком, а я боязка.

На її очі навернулися сльози і покотилися по зів’ялих щоках.

- Наш обов'язок - допомогти їм, - сказав її чоловік.

Вона глибоко зітхнула.

- Я знаю. - Її голос зламався. - Робіть, що хочте, мій любий.

Професор звернувся до Роджера з сумним, без посмішки обличчям.

- Чи можете ви керувати човном під парусом?

- Безумовно, - сказав Роджер з упевненістю, яку він далеко не відчував.

- У мене є катер, але він дуже маленький. Барометр падає, і я б нікому не радив перетинати Канал, якщо тільки він не був досвідченим моряком.

- Краще ризикнути, ніж потрапити в руки німців.

- Дуже добре. Коли стемніє, я покажу вам, де він лежить. Ви можете забрати його. Але я попереджаю вас, що мені доведеться повідомити про його зникнення завтра вранці. У вас буде тільки дванадцять годин щоби вирушити.

- Цього буде достатньо.

- У ньому є допоміжний двигун, шість кінських сил, але, боюся, він не в дуже хорошому стані.

- Капрал був механіком у цивільному житті. Він хвалиться, що в світі немає такого поганого двигуна, який він не зміг би змусити працювати за допомогою відповідного поєднання добрих слів і наполегливості.

Професор кинув слабку посмішку на Ноббі, який стояв там, не розуміючи, про що вони бубоніли.

- Ви їли сьогодні, мої бідні друзі? - запитала мадам Дюбуа.

- Ще ні.

- Їм краще піти на кухню. Там вони будуть в більшій безпеці, - сказав професор. - Будь-хто прийняв би їх за біженців.

- Там Марі, - відповіла його дружина. - Я не впевнена, що їй можна довіряти. Вона зрозуміє, що вони не французи і не бельгійці.

Тоді ми повинні попередити її. - Професор підійшов до дверей і покликав: Марі.