Читати книгу - "Час перед свiтанком, Сомерсет Вільям Моем"

- О, але я бачив, - відповів Роджер. Зі своєю веселою посмішкою він звернувся до Дори. - У мене був один дуже небезпечний випадок бути схопленим за комір вашими нацистськими друзями.

- Вони не мої друзі, - холодно відповіла вона.

Він засміявся.

- Я знаю, що це не так. Я просто пожартував.

- Вибачте. Я іноді не розумію англійського гумору.

- У нього є всі ознаки невдалого жарту, - добродушно заперечив він.

- Продовжуйте, Роджере,- промовив Томмі. - Розкажи нам про це.

Ось яку історію він їм розповів. Вони були в дорозі два дні, плелися всю ніч і відпочивали тільки тоді, коли біль в нозі Роджера ставала нестерпною, і рано вранці третього дня прибули в крихітне село. Вони шукали ліс, де могли б відлежатися весь день, але місцевість була позбавлена його і єдине, що залишалось це просуватися далі. Вони втомилися, зголодніли і хотіли пити. Вони пройшли по єдиній вулиці, з якої складалося це селище, і навпроти церкви підійшли до скромного маленького готелю, куди чоловіки села приходили випити аперитив і пограти в карти; жінка підмітала підлогу, і вони вловили запах смаженої кави. Запах був привабливий.

- Давайте ризикнемо, - сказав Роджер і увійшов, а Ноббі пішов слідом.

Жінка ахнула, побачивши його британську уніформу. Роджер сказав їй на своїй швидкій французькій, що вони англійські втікачі і вони голодні, і запитав її, чи можуть вони залишитися там на день. По її обличчю він бачив, що вона налаштована дружелюбно, але налякана, і майже не здивувався, коли, трохи насупившись, вона сказала, що дасть їм каву і що-небудь поїсти, але не може дозволити їм залишитися. Вона провела їх на кухню за стійкою бару, налила їм дві чашки паруючої кави і дала буханець хліба. Коли Роджер закінчив, він вийшов, щоб запитати її, який найменш небезпечний маршрут вони могли б вибрати, щоб дістатися до узбережжя, але перш ніж вона встигла відповісти, в кімнату увірвався маленький хлопчик.

- Maman, - крикнув він. -Німці!

Ледве ці слова злетіли з його губ, як кілька мотоциклістів зупинилися біля дверей і спішилися.

- Боже мій, вони входять, - сказала жінка. - Сховайтеся.

- Заспокойтеся, - велів Роджер.

Він подумав, що вони могли його бачити, і якби його там не було, це могло б здатися підозрілим. Він швидко став за прилавок і почав витирати його мокрою ганчіркою. Вони увійшли, їх було шестеро, і один звернувся до нього ламаною французькою.

- Дві пляшки шампанського, - замовив він.

Бліда, але зовні спокійна, жінка ступила вперед.

- Так, звичайно, панове.

Вона вказала на дві пляшки на полиці позаду Роджера і дала йому кусачки, щоб перекусити дріт. Він відкрив пляшки і наповнив шість склянок.

- Prosit. Prosit, - сказали німці, цокаючись склянками, перш ніж жадібно випити.

- Чому ви не в армії? - запитав той, хто говорив раніше, мабуть, єдиний, хто говорив по-французьки.

- У мене проблеми з нирками, - відповів Роджер. - Вони б не взяли мене.

- Щасливий, чи не так? Випийте склянку шампанського.

- Мені не дозволяють пити. Це погано для моїх нирок.

- Чорт забирай, коли німецький солдат пропонує випити, ви п'єте.

Роджер наповнив собі склянку і випив шампанського. Солдат звернувся до одного з інших і зірвався на німецьку.

- Непривітний мерзотник, я маю намір ляснути йому по обличчю.

- Нічого такого, Фріце, - сказав чоловік, з яким він говорив. - Наказ є наказ. До громадянського населення треба ставитися з усією люб'язністю.

- Поки що. Але коли ми закінчимо з Англією, ми покажемо їм, хто їхні господарі.

Вони випили вино, заплатили те, що Роджер попросив, і випхалися. Жінка почала сміятися.

- Ну, ви мали зухвалість, коли попросили у них за пляшку двадцять франків, - сказала вона. - Я продаю його по п'ять п'ятдесят.

Він не міг знайти Ноббі, коли він пішов його шукати, але, відкривши двері, виявив, що він стоїть на сидінні смердючого туалету. Він тримав залізний прут, з яким відмовився розлучатися, і, очевидно, мав намір битися ним, якщо його знайдуть. Він пішов за Роджером назад на кухню, витираючи спітніле чоло рукавом кітеля.

- Це було дуже небезпечно, начальник, - сказав він. - Я подумав, що ви заради цього.

- Я не проти сказати вам, що в мене самого було трохи дурного передчуття.

До них приєдналася хазяйка будинку. Її нерви розхиталися, і вона благала Роджера піти. Він запитав її, де її чоловік. В армії. Він сказав їй, що вони негайно підуть, якщо він зможе отримати цивільний одяг для Ноббі, і запитав її, чи вона не продасть йому частину одягу свого чоловіка. Вона не погодилась, він захоче їх, коли повернеться, і хоча Роджер запропонував заплатити двічі, скільки вони коштують, він її не переконав. В решті решт він умовив її дозволити йому заволодіти деяким комбінезоном, і на його подив вона відмовилася прийняти гроші.

- Не те, що я не хочу вам допомогти, - сказала вона, - але треба думати й про себе.

Ноббі не знадобилося багато часу, щоб скинути уніформу і вдягнути комбінезон. Півгодини по тому вони плелися впевнено по головній дорозі; ніхто б і не здогадався, що ці два запилені бродяги були відповідно британським капралом і офіцером військової розвідки. Вони плелися ще три дні. Вони трималися подалі від міст, купували їжу в селах і спали під огорожами, тому що не наважувалися піти в готель на нічліг, побоюючись, що у них запитають документи. У Роджера були документи чоловіка Жанетти, але він не був надто впевнений, що зможе переконати допитливого поліцейського в тому, що він той, за кого себе видає, а у Ноббі їх не було зовсім. Потім, одного ранку, втомлено піднявшись на вершину крутого пагорба, вони побачили море. Роджер не міг довіряти собі заговорити. Він вказав на блискучу широчінь у низу. Ноббі плюнув.

- Думаєте перепливти, так?

- Ви дурень, Ноббі, - засміявся Роджер.

- Давайте присядемо. Я б не відмовився від цигарки.

- Гаразд, поки що все обійшлося без пригод, - сказав Роджер. - Гадаю, що найгірше позаду.

- О, ви переправите, правда? Я б хотів.

- Ви не повинні зараз падати духом, Ноббі. Я доставлю вас додому у повному порядку.