Читати книгу - "1793"

Але ні. Вона втягла його нижню губу і щосили вкусила — до крові, поки відчула гарячий солоний потік. Андерс відсахнувся, і Анна раз і вдруге вдарила його просто в закривавлену губу. Андерс Петтер відпустив руки, спробував зупинити кров, сповз з неї і так і залишився лежати в траві.

Тепер плакали обоє, кожен про себе. Анна Стіна змовкла перша. Простягла руку, торкнулася його як друг, немовби намагаючись сказати, що може пробачити те, що сталося. Його ж той доторк наче обпік. Він різко відскочив, мало не впав, але став на ноги й побіг з пагорба вниз.

Анна Стіна ще кілька хвилин сиділа на місці. Багаття біля затоки згасло й перетворилося на попіл. Трохи вище на схилі якийсь щербатий обірванець у пом’ятому капелюсі однією рукою чеше кошлату бороду, другу засунув у брудні оббльовані штани. Це він весь час там сидів?..

— Вистава могла бути й цікавіша. Нічого, може, колись знайдеш кращого хлопчину, то ти вже не забудь про мене, сердешного. Шилінг дам, аби тільки подивитися на ваші забави.

Чоловік весело заіржав, тішачись своєю дотепністю. Анну пересмикнуло від огиди. Вона обтрусила траву з одягу й пішла вниз — тією ж дорогою, що й Андерс Петтер, додому.

2.

Весна приносить тепло, з теплом приходить пропасниця. Шириться дуже швидко, забирає життя і старих і малих, і багатих і бідних, але найсильніше потерпають найслабші. Скільки Анна Стіна себе пам’ятає, її мати Мая працювала пралею. Пліч-о-пліч з іншими жінками день за днем виносила на дерев’яні містки брудну льняну й вовняну білизну. І щовесни була серед перших, кого лихоманка вкладала в ліжко. Спершу болить горло і набрякають залози на шиї з обох боків. Уночі підвищується температура, починається гарячка, мама відкидає ковдру, обливається потом. На ранок вже не може встати з ліжка. Їй то жарко, то холодно, то забирає на себе всю ковдру, яка в них одна на двох, то знову повністю розкривається. Не хоче їсти, майже не п’є, доводиться довго її вмовляти, щоб проковтнула хоч щось. Часом марить. Тоді слова ллються з неї так швидко, що нічого не розбереш. А потім раптом починає говорити так чітко й зрозуміло, ніби цілком при тямі. Цього вечора, поки Анна Стіна намагається вмовити її ковтнути ложечку бульйону, говорить про вогонь. Як і більшість старших людей тут, називає його «червоним півнем», маючи на увазі пожежу 1759 року, що знищила фактично всю Маріїнську парафію.

Мая Кнапп мала тоді всього кілька років. Анна Стіна чула цю історію стільки разів, що й не злічить, але ніколи не було в ній таких подробиць, як цієї ночі. Мая марила, але говорила чітко й описувала деталі тих подій так, ніби досі бачила перед очима. Це була історія про те, як вони перебралися сюди, в Катарінину парафію. Зараз Мая Кнапп винаймає куток для себе й своєї дочки тут, але народилася вона в Маріїнській парафії. У домі своїх батьків була й того дня, коли тепло нікого не тішило, а несло з собою тільки горе й смерть. Маленька Мая гралася на подвір’ї, будувала свій іграшковий маєток. Каміння з вулиці грало роль будинків, з гілочок зробила паркан. Її батьки вдень працювали в полі за Данто, дівчинку доглядала сусідка — застара, щоб робити щось інше, та ще й з паралізованим лівим боком. Постійно провалюючись у сон, баба впівока стежила за дитиною, а та гралася собі в тіні великої липи.

Після полудня з церкви Святої Марії безладно задзвонив дзвін — двічі, потім ще кілька разів, і ще… Подзвін зразу підхопила дзвіниця Святої Катаріни, через мить — ще три дзвони в Місті між мостами. За ними почулися дзвони й з того боку Золотого фіорду — з церков Святої Клари, Святого Якуба та Святої Гедвіґи, далі ще хор дзвонів з Брункеберґсосена. Невдовзі двічі вистрелила гармата на Корабельному острові, по всьому місту вивісили прапори, що вказували напрямок до місця пожежі.

Скоро розлетівся і сморід з димом. Виїдав очі, не давав дихати. На вулицях з’явилися перші втікачі — на візках чи й просто на плечах тягли клумаки добра, яке встигли врятувати.

У перші хвилини їх було небагато, і жителі вулиць біля церкви думали, що пожежу скоро погасять. Надія на це зникла, коли побігли щури. Сірою хвилею вискакували з підвалів, льохів, портових складів і тікали в бік Солоного озера. Усі знали, що це означає. Якщо вже щури біжать всі разом, аби тільки врятуватися, — це вже всьому кінець. Піднялася паніка. Усього через годину після перших дзвонів сильний вітер розніс дим і полум’я на всю Маріїнську парафію.

Якийсь юнак прийшов по літню сусідку. На Маю навіть не глянув, і лише коли вже виходив з двору, таки зупинився: «Мала! Тікай. Вогонь насувається з Данто і Горнстулла. Біжи до Слюссена!»

Але їй суворо заборонено самій виходити на вулицю, тому вона слухняно чекала біля будинку, аж поки від диму не почали сльозитися очі й кожен вдих перетворювався на кашель. На вулиці вона швидко загубилася — далі свого подвір’я вона ще ніколи не ходила, а дим огорнув навіть ті кілька знайомих орієнтирів, що вона бачила раніше — дзвіниці й млини.

Сотні переляканих чужих людей. Важкі дерев’яні черевики, возики, клумаки… Вона боялася, що її затопчуть, і сховалася між дерев’яними будинками, лягла на землю. Дихати стало значно легше. Притисла щоку до землі й чекала. Із заходу з димного туману доносилися моторошні звуки — кричали покинуті у вогняному пеклі корови, болісно іржали коні…

Мая Кнапп просиділа в своїй схованці чотири години. Сонце вже зайшло, люди кудись зникли, і тільки тоді наважилася вона підвести голову. Глянула вгору і побачила: небо горить. Це й був червоний півень, про якого розповідала мама. Вищий за шпиль Маріїнської церкви, він розсипав іскри в темне небо, а потім ще й ще. З гулом піднімався він на пагорб, зносячи все на своєму шляху. Дерев’яні будинки зникали за кілька хвилин, але й багаті кам’яні будинки не довше витримували. Стіни чорніли, обсипалася штукатурка