Читати книгу - "Межа Фундації"

— А я Бан, — сказав Тревіз з нотками роздратування в голосі.

— У певному сенсі. Цей маленький розсип тьмяних зірок нерухомий — за винятком нашого сонця, звичайно, яке, мабуть, стискається, але якого ми не бачимо. Галактика зберігає свою туманну велич і не змінюється. Космос мовчить, і мене нічого не відволікає…

— Крім мене.

— Крім вас. Але, з іншого боку, Ґолане, любий друже, коли я говорю з вами про Землю і намагаюся трохи навчити вас стародавньої історії, це теж приносить мені втіху. І не хочу, щоб це скінчилося.

— Це не скінчиться. У будь-якому разі не відразу. Ви ж не думаєте, що ми здійснимо стрибок і з’явимося на поверхні якоїсь планети? Ми досі будемо в космосі, і цей стрибок узагалі не забере часу, який би можна було виміряти. Може минути ще тиждень, перш ніж нас десь чекатиме посадка, тож розслабтеся.

— Але ж під поверхнею ви точно не маєте на увазі Гею. Коли ми вийдемо зі стрибка, то можемо опинитися аж ніяк не біля неї.

— Розумію, Янове, але якщо ваша інформація правильна, то ми будемо в правильному секторі. Якщо ні, що ж…

Пелорат сумно похитав головою.

— Як перебування в правильному секторі нам допоможе, якщо ми не знаємо координат Геї?

Тревіз відповів:

— Янове, припустімо, що ви на Термінусі й прямуєте до міста Арґірополя, але не знаєте, де це місто, за винятком того, що воно десь на перешийку. Щойно ви на перешийку, що ви робитимете?

Пелорат зробив обережну паузу, ніби гадаючи, що від нього очікують якоїсь неймовірно складної відповіді. Зрештою здавшись, він сказав:

— Думаю, я когось запитаю.

— Саме так! А що ще робити? А тепер ви готові?

— Уже? — Пелорат схопився на ноги, на його люб’язному безпристрасному обличчі з’явилося щось подібне до занепокоєння. — Що я маю робити? Сидіти? Стояти? Що?

— О часе й просторе. Пелорате, не робіть нічого. Просто ходімо до моєї кімнати, щоб я міг скористатися комп’ютером, а потім сідайте, стійте, крутіться колесом — одним словом, робіть що завгодно, аби вам тільки зручно було. Я пропоную сісти перед екраном і спостерігати. Це точно буде цікаво. Ходімо!

Через короткий коридор вони зайшли до кімнати Тревіза, і той усівся за комп’ютер.

— А ви не хотіли б це зробити, Янове? — раптом запитав він. — Я дам вам цифри, і все, що вам залишиться, — це повторити їх подумки. Решту зробить комп’ютер.

Пелорат відповів:

— Ні, дякую. Цей комп’ютер чомусь не надто добре зі мною ладнає. Знаю, ви скажете, що мені просто потрібна практика, але я в це не вірю. Щось таке є у вашому розумі, Ґолане…

— Не кажіть дурниць.

— Ні-ні. Цей комп’ютер просто вам підходить. Коли ви з ним з’єднуєтеся, то здаєтеся єдиним організмом. Коли з’єднуюся я, то це два об’єкти — Янов Пелорат і комп’ютер. Усе не так.

— Це сміховинно, — сказав Тревіз, хоча ця думка викликала в нього якесь незрозуміле задоволення, і він погладив підруччя комп’ютера кінчиками пальців.

— Тому я краще спостерігатиму, — сказав Пелорат. — Я маю на увазі, що волів би, аби цього взагалі не сталося, але оскільки це станеться, то я краще спостерігатиму. — Він утупився поглядом в екран і в туманну Галактику, трохи припорошену тьмяними зірками на передньому плані. — Скажіть мені, коли це має статися. — Він повільно зіперся на стіну й опанував себе.

Тревіз усміхнувся. Він поклав руки на підруччя й відчув розумове єднання. З кожним днем воно давалося все легше й ставало все тіснішим, і хоча він міг покепкувати зі слів Пелората, він справді його відчував. Йому здавалося, що навряд чи потрібно хоч якось свідомо промовляти координати подумки. Здавалося, що комп’ютер майже розумів, чого він хоче, і не потребував свідомого процесу «розповіді». Просто витягував інформацію з його мозку для власних потреб.

Але Тревіз «повідомив» цю інформацію, а тоді попросив зробити двохвилинний інтервал перед стрибком.

— Усе добре, Янове. У нас дві хвилини: 120… 115… 110. Просто дивіться на екран.

Пелорат послухався, трохи стиснувши кутики губ і затамувавши подих.

Тревіз лагідно сказав:

— 15… 10… 5… 4… 3… 2… 1… 0.

Зображення на екрані змінилося — без жодного помітного руху чи відчуття. Зоряне поле стало значно щільнішим, а Галактика зникла.

— Це і все? — запитав Пелорат.

— Це й усе? Ви здригнулися. Але це ваша провина. Ви нічого не відчули. Визнайте це.

— Визнаю.

— Тоді це все. Колись давно, коли подорожі крізь гіперпростір були відносно нові — принаймні так стверджують у книжках, — виникали дивні внутрішні відчуття і деякі люди переживали запаморочення або нудоту. Можливо, ці відчуття були психогенні, а може, і ні. У будь-якому разі зі збільшенням досвіду в гіперпросторі та вдосконаленням обладнання вони зменшилися. А з таким бортовим комп’ютером, як цей, будь-який уплив нижчий від порогу сприйняття. Принаймні я дійшов такого висновку.

— Мушу визнати, що і я теж. Де ми, Ґолане?

— Лише на крок уперед. У Калганському регіоні. Але летіти ще довго, і перш ніж ми зробимо ще один рух, нам доведеться перевірити точність стрибка.

— Мене ось що турбує: де поділася Галактика?

— Навколо нас, Янове. Тепер ми всередині неї. Якщо уважно глянути на екран, то ми побачимо віддаленіші її частини у вигляді світного обода на небі.

— Чумацький Шлях! — радісно вигукнув Пелорат. — Майже кожен світ згадує його у своєму небі, але ми на Термінусі його не бачимо. Покажіть його мені, друже!

Екран нахилився, ніби вони пливли крізь зоряне поле, а відтак увесь заповнився щільним, майже перлинним світлом. Камера обходила його по колу: світло спочатку тоншало, потім знову розбухало.

Тревіз сказав:

— Ближче до центру Галактики він товщає. Але він не такий щільний або яскравий, як міг би бути, через темні хмари в спіральних рукавах. Щось схоже можна побачити з більшості населених світів.

— І з Землі теж.

— Це не має значення. Це не може бути характерною ознакою.

— Звичайно. Але знаєте… Ви не вивчали історію науки?

— Узагалі-то ні, хоча, звичайно, знаю деякі її фрагменти. Та якщо ви маєте якісь запитання, то не сподівайтеся, що я експертно відповім.

— Просто цей стрибок