Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Після цього кілька днів не приходив. Коли ж нарешті підійшов до Олиних дверей, там басив знайомий голос. Комісар!

– Я нікого ще в жизні так не любив…

– Ну й любіть собі на здоров’я!..

– Так мені шкода вас, що марнуєте жизнь в цій глуші. У нас, у містечку все-таки компанія, весело… Переходьте! Вам же треба наслаждаться жизню. Треба, щоб ці губки цілували.

Лясь! – і все затихло.

Сергій схвильовано рванув двері.

Закривши обличчя руками, припала до стіни Оля, а кілька кроків від неї стояв комісар. В перший момент він розгублено водив очима, зустрівшися з диким, прошпилюючим поглядом Сергієвих очей, але раптом отямився, розщібнув кобура й блиснув револьвером:

– Вот она, контрреволюція! Я вас виведу на чістую воду… – Поточивсь і зник.

Оля впала Сергієві на груди. З очей її бризнули сльози безпомічної дитини. Коли ж відчула захист його залізних рук, глянула в вічі ясною вдячністю.

Сергій зрозумів свою владу над нею, якесь зухвальство заговорило: «Я доведу: я й раніш був правий. Я завжди був дужчий за неї». Завчасно втішаючись своєю перемогою, жадібно цілував. Була в руках слухняним воском, що він його розігрівав вогнем свого тіла.

Коли ж був знесилений, в його затуманілій свідомості снувало невдоволення. Це була не та гостро-жагуча насолода, що плекав у мріях. Десь підсвідомо муляв сором від цієї грубої фізичної втіхи, одначе, спокушений можливостями, йшов назустріч інстинктові.

Відчув цілковите спустошення. Був сірий, безбарвний, мов та шкарлупа, викинута на смітник. Скимліла туга за втраченим почуттям, зрозумів красу незримо далекого споріднення й надій…

Вперше забрело питання: чи ж любить Олю?

Була тихо-покірлива й боязко читала правду на його виду.

– Про що ти зараз думаєш?

– Я?! – злякався запитання. Хотів одмахнутись. Раптом помітив, що в Олі неправильний ніс. Тоді пригадав умову: «правда, щирість»…

– Я не знаю, чи я тебе кохаю.

Вона стисла болісно вуста.

Сергій був задоволений собою. Нехай гірка, але правда. Одягнувся й муркнув: «Бувай»…

На дворі пітьма закрутила завірюхою. Зразу щось йокнуло в грудях: чи мав право так казати? Ні, він не може нести з собою цієї провини. Втішить, а потім розбере…

Вже з якоюсь полегкістю повернувсь до Олі. І раптом: пустка! Жах охопив при уяві самогубства.

Нервово кинувсь оглядати коридор і кляси.

Пітьма. Лиш блимає світло, де сплять прихожі школярі.

Сергія вмить обілляла гаряча хвиля радости, отруєна їдким соромом: схилившись над сплячими головами дітей, тихо плакала Оля. Мов іскра скочив до неї.

– Прости… Я збрехав… Ти найдорожча для мене.

Його душили спазми. Оля мусіла вивести, щоб не розбудити дітей…

Був нерозважний. Він – профан, банкрут, безпринциповий, безвільний… Але відповідь була:

– Ти хороший, щирий… Я сама винувата, що не втримала себе. Більш цього не буде… Ти будеш працювати. З тебе гарний робітник, тебе хвалять… Треба тільки хотіти…

Тоді Сергій стишивсь, немов уздрів перед собою човна, що врятує його.

«Хотіти! Іменно хотіти… Я розумію… Коли нема цього – нема нічого, нема життя. Пустка. Я ніколи не хочу повернутися до неї. Я загартую волю. Я стану собою…»

– Любий мій!

Глянув їй у вічі. Була прекрасна!

В Манівецькому клубі було затишно, гостинно. В грубах полум’я погрозливо тріщало на мороз, світло великої лямпи одбивало тіні ріжних людських постатей. Сиділи парубки, дівчата, школярі й навіть поважні дядьки. Вже давно в Манівцях увійшло в звичку збігатись на світло в клуб. Одні на співанку, другі на репетицію, треті просто послухати, подивитися або й погомоніти в гурті. В останні дні відбувалась інтенсивна підготовка до новорічної вистави-ялинки. Готувались дорослі разом з дітьми. Сергій не мав відпочинку, але не знав і втоми. Тепер з Марчуком складав кошториса на витрати.

Навкруги галас, співи, коляди… Раптом все вщухло:

– Гдє учітєль?

Сергій підвів голову. У дверях стояв міліціонер.

– Я… А що?

– Пожалуста сюда до комісара.

В Сергія очи виправилися від здивування, але ще більше здивувався, як у бічній кімнаті комісар гаркнув: