Читати книгу - "Брехня, Надія Борзакова"

- Хочу, - свердлячи його поглядом, виплюнула я, - Але для мене тільки цього замало.

- А між нами тільки це? - руки на талії стиснулися міцніше.

- Ні, ще спогади. Багато-багато. Ті, завдяки яким, навіть пробачивши, я ніколи не зможу тобі вірити.

- Ти не пробачила і не забула.

- Це ми з'ясували минулого разу.

- І я це зміню, - він забрав руки і відійшов на крок.

- Артем, мені вже не шістнадцять років, а ти більше не самий крутий хлопець в школі. Зухвалі слова тепер не вразять.

- Раз вже все так добре пам'ятаєш, то мала б знати, словами я не обмежуюся. Я зробив дурницю тоді. Злякався того, що відчував і наламав дров. Навмисне відштовхнув тебе. Коли усвідомив все, було занадто пізно, - він замовк, як-то рвучко втягнув носом повітря і я злякалася, що йому стало боляче, - Ти вже поїхала. А потім сталася аварія ... Ледве вставши на ноги, вирішив пояснити все, але ти вже була з цим ...

Його голос то ставав надгучним, то тихим настільки, що я ледь розбирала слова.

- Коли? Коли ти….

- Коли ви цілувалися на галявинці біля кампусу!

Полянка у кампусу. Випускний Дерека. Той безглуздий поцілунок - факти як удари батога болем обрушувалися на свідомість. Тоді мені здалося, що Артем поруч. Я точно це пам'ятаю. Виходить, так і було. І він подумав .... О Боже.

- Ти був там!

- Ага, був, - видихнув він, - І зараз я б не звалив так просто. Я б боровся за тебе. Але, що було те загуло. А тепер ти тут і цей шанс я не втрачу.

- Я повернулася не до тебе, - тремтячим голосом промовила я, намагаючись хоч зубами не стукати. Мене трясло, пульс гуркотів у вухах.

- Кажу ж, я це зміню, - він подивився на годинник, - ти в цей час зазвичай повертаєшся, так що ходімо.

Його буденний тон і різкий перехід до не менш буденної темі, яким закінчувалась вже котра напружена розмова перетворили ураган різноманітних почуттів всередині на одне єдине - лють.

- З якого це дива ти стежиш за мною? - я вперла руки в боки. Уява жваво намалювала комічну картинку і я квапливо змінила позу, але лють від цього  а ні  на краплинку не згасла.

- Не я, хлопці мої. Твій екс якимось хріном став цілковитим неадекватом, тому .... Я мав бути впевнений, що ви наодинці не залишитеся.

Він зробив пару кроків в напрямку мого будинку і обернувся.

- Так і отам і стоятимеш? Врахуй, я не на байці - будеш спізнюватися, мало що зроблю. Крім того, реакція зараз не та, спати хочеться.

Усередині все буквально клекотіло, я ледь стримувалася, щоб не накинутись на нього і не почати з криками бити в груди як якась істеричка. Або не заплакати. Просто тут, посеред вулиці. Але не можна. Ні того, ні іншого. Не можна ще яскравіше демонструвати те, що він виводить мене з рівноваги.

- Менше тусуватися треба! - все-таки випалила я.

- Які тусовки - я майже місяць вже в клубі тільки вдень і у справах. А вночі в ліжечку сам. Батько не натішиться. Тобі, до речі, від нього привіт.

- І йому теж перекажи. І ти маєш рацію, мені час додому. Ходімо, - і обійшовши його, я вже сама попрямувала до будинку, залишивши хлопцеві йти слідом. Він знітився, або може мені просто хотілося так думати. 

Стримано попрощавшись, я повільно увійшла в парадне. Побігла сходами, насолоджуючись тим, що фізичне навантаження хоч трохи допомагає даючи своєрідний вихід емоціям.

Вдома, забравшись в душ, я все ж розридалася. Включила воду сильніше, а все одно впевнена - мама з татом, та й Оля чули. Але зупинитися не могла. Занадто, занадто багато всього навалилося. А часу переварити мені дано не було.

Сяк-так привівши себе до ладу і відмовившись від сніданку, я поїхала на роботу. Але зосередитися на справах не змогла. Допустила пару помилок в документах навіть. Шеф замість зауваження безапеляційним тоном відправив мене додому, вирішивши, напевно, що я захворіла і тому так виглядаю і так неуважна. Я не пручалася, але і додому не поїхала. Знову вирушила на Пішохідний міст наплювавши на пекуче сонце над головою. Напнула сонцезахисні окуляри, щоб приховати почервонілі очі і іноді виступаючі на них сльози і просто повільно йшла, бездумно дивлячись на води річки. І думала, думала.

Артем приїхав до Польщі. Саме в той момент - вкрай невдалий, як в якомусь дешевому серіалі. Він все ж приїхав! До мене. За мною. Отже, можливо дійсно мене любив.

 «... Я зробив дурницю тоді. Злякався того, що відчував і наламав дров », - луною звучали в вухах його слова. Так і було. Швидше за все. Від цього факту і легше, і важче одночасно. Адже він підштовхував мене все ближче до краю прірви.

Але все ж, якщо він не брехав мені тоді, якщо не бреше зараз .... То все одно ніщо не завадить йому потім, якщо я все-таки ризикну, знову чогось «злякатися» і знову «наламати дров». 

З сум'яття думок ця проступила чітко і ясно. І я завжди чекатиму і боятимусь подібного моменту тому, що ніколи більше не зможу до кінця йому довіряти. А коли і якщо це все ж станеться, навряд чи зумію прийти хоч в якусь версію себе. Тому люди після зради вкрай рідко сходяться і ще рідше живуть потім разом щасливо. Не тому, що не змогли пробачити .... Але тому, що не здатні більше довіряти один одному.

Я не могла сказати зараз точно, чи пробачила Артема. Раніше здавалося, що біль і образа давно в минулому. Нова зустріч їх сколихнула, а після всього, про що дізналася вони відступили перед іншими почуттями, однак не зникли повністю. Але, напевно, змогли б з часом.

Ризикнути можна. Забути про все і зануритися ні, не в ту саму річку - в бурхливий океан кольору його очей і дозволяти хвилям віднести себе до самого горизонту. Побути щасливою, пожити по-справжньому.

- Ти не зможеш, - одними губами прошепотіла я. А значить, рішення прийнято. Ось тільки полегшення я не відчула. Адже, як теперішньому не змінити минулого, так і розумінню цього не стерти образ, що навік живе в моєму серці.