Читати книгу - "Спадок з бонусом, Інна Земець"

То таємниця не така вже і велика, виявляється. Принаймні, цей один точно не купився на братову димову завісу. Та дивно, що це собі на користь не обернув. В одному тепер впевнений - він точно не шантажист, бо так мало б не просив. Нащо йому «лимон» американських президентів, якщо міг би цю інформацію на половину бізнесу обміняти?

- Давно знав? – запитав Богуслава я.

- Давно.

- Звідки?

- Ти ж не сильно сподівався, що відповім? – хмикнув Браницький.

- Особистий досвід? – не втримався я .

- Не треба дурницями кидатись, ти не такий, яким намагаєшся зараз виглядати. Молодший твій міг би недоречну фігню ляпнути, старший теж грішив цим іноді, та про тебе іншої думки.

Ото цікавий кекс з ізюмом поруч зі мною – він ще і думав про щось.

- А чого ж то як важіль не використав ще давно?

- Це особисте, таким не чіпаю.

Довбаний кретин! Ще принципи собі вигадати посмів?

- А чого ж вирішив, що жінку лякати краще? – загорлав я.

Не стримався, влупив по щелепі. Думав лантухом безсилим звалиться, а лиш напівприліг, головою потрусив, жестом охорону, що до нас здаля рвонула спинив. Підвівся на ноги за якісь секунди. Стійкий хлопець, шкода що гімно.

- Слухай, Браницький, ти сильно помилився - не на ту особу натискати вирішив, ніколи не смій більше навіть думати про це знову, - продовжив я. - Попереджати вдруге не стану – більше розмов нам вести нема про що.

Вивчив мене мов хробака під лупою, знову вишкірився придуркувато.

- Та ні, тепер точно бачу – не помилився, куди треба натиснув. В больову точку точно поцілив, от тільки не з тим діалог почав.

І хотів би стриматись, та як це можливо? Зацідив вдруге, знову споглянув, як вайлуватих своїх дурнів відганяє, рукою кров з губ витирає і у вертикальне положення повертається.

- І вдруге приймаю – заслужив. Та це востаннє тебе потішив – далі вже відповідатиму.  Тобі теж не сподобається – обіцяю.

Чорт, а не сопля в корсеті, крім довгого хребта трохи і характеру в штанях має, здається. Думав, що далі диваку цьому сказати, та сам випередив.

- Твоя думка про мене не багато вартує, і не так щоб переймався такою дрібницею, але завинив і скажу - сам з жінками так не люблю говорити. Просто відчув, що упливе корабель Райчуківський, якщо не спробую. Ярославі мої вибачення передай за натяк на погрозу дитині. Це було зайве і більше такого від мене не почує. Та собі медальку за це на груди не вішай – не варто було і переконувати, Назар, мені самому не сподобалось.

- Сильно налякати її і не вийшло – не переживай сильно, вона не з лякливих. Та і нема дитини – дурні плітки хтось пустив, - але сподіваюсь скоро буде, додав про себе і від того ледь не усміхнувся недоречно. – Дивна ти, Богуслав, незбагненна істота. Якщо надурити мене вирішив – то і снайпера мені не треба.

Зняв окуляри, зачепив на свою чорну футболку і своїми бляклими очиськами в мої глянув.

- Знаю. І не жартую. За дурні погрози пані Райчук, з мене тепер послуга. Яка і коли – сам скажеш чи вона хай повідомить, торгуватись не буду.

Навіть руку простягнув, прибацаний, наче я до нього в гості по-дружньому заїхав. Та відповів, не знаю цього хлопця, та щось він не такий як я про нього думав.

- А щодо пропозиції по бізнесу, то коли передумаєте – дзвони мені сам.  І більше на розмову за собою салют не вози – особисто приходь і я сам прийду. Я знаю хто ти і чого від життя навчився, та і я не випускник балетної школи і ховатись не звик.

З дивним осадом від Браницького їхав. Почув лиш те, що потішити мало б, а щось у підребер’ї лоскочить. Може то знову шосте чуття на щось натякає, та ще піди розберись щодо кого попереджає. Від складів від’їхав і Даню дорогою підхопив, подякував, що допомогли мені зі своєю «кицюнею» - давно так ніжно снайперку свою називає.  Я про гроші і не заїкнувся, бо якогось зуба за такі слова не дорахувався б. Коли йому щось від мене треба буде – сам скаже, бо знає, що довго просити не доведеться. Зараз роботи у нього багато, таким спеціалістам справ вистачає, радий що упіймав його між відрядженнями.  Висадив Даню біля його дому і поїхав до Яри, на камери Навроцького споглядаючи. Вона якраз стояла у дворі Марка, відпивала малими ковточками свою вишневку і мені в камеру махала. Трохи повідомленнями з нею перекинулись, побачив що жива-здорова, а Денис поруч стовбичить. Їхати тут всього нічого – навіть менш ніж за годину дістанусь. Всю дорогу задумливо собі потилицю чухав. Хотів Браницького прибити, а повертаюсь з його вибаченнями, борговим зобов’язанням і повним нерозумінням, що він за особа така. Не відморозок і не лицар, щось трохи від обох, та ще не ясно чого більше. Дружити сім’ями точно не станемо, та на ніжну дівулю геть не схожий, а життя непередбачуване - може і стане в пригоді колись його обіцянка. «Випесток білобрисий…» - ще раз про себе промовив і завернув до воріт Навроцького.

Охорона не затримувала – одразу пропустили, а на в’їзді вже Денис зустрічав. Доповів, що у вітальню перемістились і за мною всередину будинку зайшов. Тільки завернув до кімнати, як побачив – обоє лежать на дивані непритомні. Був би час – вбив би Дениса, та не до того мені зараз. На Марка і не глянув – хай ним його бовдури наймані опікуються, а сам ухопив Яру, загорлав щоб мій ідіот швидку викликав і тремтячими руками пульс шукати почав. Слава Богу! Але повільний. Бозна що їм підсипали, та на вигляд обоє в однаковому стані. Навряд чи помиляюсь, якщо припускаю отруєння за вечерею, а отже, через шлунок потрапило – неможливо обом водночас уколи зробити, щоб галасу не здійняти. Але руки ноги Яри бігцем перевірив. Потягнув її до вбиральні, дорогою сільничку прихопивши. Під холодну воду рушника сунув, спробував до тями привести – не вийшло. Чорт, от і промив шлунок! Поки у вітальні бовдури Марка як ту ляльку штурхали, я закинув Яру в автівку і назустріч швидкій головною дорогою понісся – перехопив одну з них біля траси, засигналив, вискочив на дорогу і зупинив. Мабуть, швидка десь поряд з пожежниками, бо і ця служба швидко відреагувала, я лиш тільки посивіти встиг. Автівку кинув на узбіччі і поїхав разом із лікарями і Ярою, сподіваючись, що поки калібром причандалів  з Браницьким мірявся, не втратив все, заради чого жити хочеться.