Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

його надії! Мабуть, Ендерлін у думках бачить себе на конику, що ірже, цілий рік у Перу, чоловік, що їде звідти верхи, — не знаю... Натомість ось що можна охопити думкою: старість, що, якщо Бурі не помиляється, обмине його і не обмине, якщо Бурі помиляється... Сонний від уколу, але пильний від страху, причому причина страху постає перед ним, як сновидця, він лежить із заплющеними очима, випростав руки, і кисті звисають над краєм ліжка: він, власне, не хотів би жити, щоб не старіти, та коли йому принесли дієтичну вечерю, коли медсестра, як і завжди, поставила подушки, щоб добродій Ендерлін міг сидіти й живити своє тіло, і коли за півгодини вона прийшла знову — забирати тацю, то проказала:

— Браво, пане Ендерліне, браво!

Ні, він не повіситься...

Для Бурі, я розумію, це тяжкий випадок. Він тільки знає, що записка лежала на його столі, й підозра, що Ендерлін міг прочитати її, так непокоїть його, що під час нашої вечірньої гри в шахи він грав жалюгідно. І все-таки поведінка добряги Ендерліна, що йому перед обідом він пообіцяв повне одужання, а невдовзі й вихід із лікарні, видалася йому трохи дивною. А втім, підозра в Бурі виникла лише пополудні, коли він не знайшов записки, яку писав не для Ендерліна, а для іншого пацієнта, якого треба було перевести до санаторію, а потім нарешті знайшов її в сміттєвому кошику, на її зворотному боці стояв сприятливий медичний висновок для Ендерліна. Який прикрий недогляд! Моя порада, що Бурі повинен просто поговорити з Ендерліном, видається Бурі цілком хибною. Адже це тільки зміцнить думку Ендерліна, що від нього приховують правду. Я й сам це розумію. Бурі не бачить ніякого іншого виходу: він просто випише Ендерліна і спостерігатиме його. Коли хто думає, ніби йому лишилося жити один рік, у щонайкращому разі тільки рік, тоді він не житиме так, як жив досі, гадає Бурі. Я не суперечу йому, щоб ми й далі могли грати, вже другу партію, сподіваюся, кращу. Тепер у мене білі. Бурі ті думки не дають спокою, й він так повільно розставляє фігури, немов думає, де мають стояти пішаки, а де кінь. Чи я, запитує він, коли я вже пішов королівським пішаком, і далі жив би, як доти, якби дізнався, що помру щонайпізніше через рік. Я не знаю. Слово честі. Я не можу уявити собі. Я граю, щоб десь помінятися фігурами, зробити гамбіт.

Натомість я можу уявити собі

(якби дізнався про таке):

Наступного дня він прокидається, за відчиненим вікном ранкова сутінь (іде дощ), сіра й суцільна, мов граніт, і з того граніту виривається наче крик, проте безгучний, зненацька постала коняча голова з червоною гривою, виряченими, несамовитими очима, запіненою мордою, іржала, але безгучно, благала пощади, однісіньку мить, а потім розмальована вправною рукою теракота, чорні ніздрі й білий, мов крейда, вишкір — усе лише намальоване, червона грива застигла і повільно занурюється в скелю, яка безгучно закрилася, суцільна, мов світанкова сутінь перед вікном, сіра, мов граніт на перевалі Сен-Ґотард; у долині, глибоко внизу, далека дорога, повороти з крихітними строкатими машинами, які мчать до Єрусалима...

Колись я був у Єрусалимі. Ще годину тому, коли я перетнув річку Йордан, той струмочок, а потім, після поворотів по мертвій долині з верблюдами, раптом побачив високо вгорі над пустелею далекі мури, осяяні вранішнім сонцем, — то був Єрусалим, як я й уявляв його собі... і тепер я, турист, вийшов з автомобіля й зупинився. Я не єдиний, але сам. Дамаська брама. Поки я замикав автомобіль, мені спало на гадку: Оливкова гора, я проїхав повз неї не з байдужості, а сподіваючись, що це саме вона. Як не їхати в машині, дошкуляє спека. Я подорожував сімнадцять днів, щоб стояти тепер тут, знову відімкнути автомобіль, випити чаю з термоса, ще раз замкнути автомобіль, але це все я вже зробив. Дамаська брама велична й гарна, це відома римська фортечна пам’ятка. Навіщо ця подорож? Я запитую себе, але ж тепер я вже тут. Дамаська брама у промінні вранішнього сонця, араби, десь кричить віслюк. Моє перебування тут як факт: я більше ніде, тільки тут. Я дивлюся в Єрусалимі на номер свого автомобіля, на колючий дріт над якимсь муром, кулемети за мішками з піском. Щоб перетнути кордони арабських держав, я був змушений віддати аж шість метричних свідоцтв, і то тільки на те, щоб сказати, що я справді здійснив цю подорож. Кілька тисяч кілометрів. І тепер я вже знаю, що навіть після довгих годин, коли я, виснажившись, таки огляну все місто, це буде неправдою. Я бачу: дім Пілата, принаймні місце, де він стояв, сьогодні п’ятниця, на подвір’ї затінок, тож я трохи затримався там, серед листя прозирає гілля з лимонами, я дивлюся крізь аркаду на арабську мечеть на місці Соломонового храму, її купол вилискує, наче мильна бульбашка. Не знаю, чи таке відбувається щоп’ятниці: я бачу ченців, які стають навколішки на подвір’ї Пілатового дому, це францисканці, всі в коричневих сутанах, дехто в білих чи жовтуватих тропічних шоломах, обличчя з пенсне, там і там дзижчать фотоапарати, що знімають їхню молитву, прочани в шортах, північани, що вважають Південь за місце літнього відпочинку, хрестяться і стають навколішки, аж поки францисканці підводяться, щоб пройти хресним шляхом на Голгофу. Я йду за процесією, чути, як усі бурмочуть молитви. Процесія тягнеться через арабський базар, процесія меншості, дозволена згідно з законом, поліцаї-араби дбають про її безпеку, спека, деякі вулички почасти осяяні сонцем, почасти затінені, і там, де сонце, здіймається туман, годі побачити, що за ним, десь у пітьмі б’ють молотком по міді, віслюк кричить навіть тут, араби з довгими кальянами мовчки сидять навпочіпки перед своїми крамничками, базар, я бачу м’ясо, розрізану вівцю, криваве м’ясо під сонцем, смердить і повно мух, францисканці стають навколішки й моляться на кожному місці перепочинку Ісуса, так само й туристи, плащаниця Вероніки, і завжди є кілька чоловік, які хрестяться трохи раніше, щоб підвестися і знімати інших, навіть ченці, що знімають свою братію. Я тільки дивлюся. На Голгофі мені моторошно (наші художники, Брейґель та інші, ошукали мене: Голгофа не за міськими мурами). Ми на Голгофі. (Я сподівався: скеля або кам’яниста земля, без затінку впродовж тисяч років, можливо, де-не-де будяки, трава під гарячим пустельним вітром.) Отут Ісус упав із хрестом, я бачу це місце, отут хрест закопали в землю, до склепу ведуть мармурові сходи, запалені свічки