Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

Наші вуста рухались, оточені ореолом ніжності, що розросталася: легенько торкалися й ковзали, м’яко підштовхували й зупинялися, насолоджуючись тиском одних губ на інші. Ще раз і ще, а тоді знову. Благали й переконували, спонукали й розпадалися, доки моє серце, важко гупаючи, не затремтіло у мене в горлі й не задрижало у п’ятах. «Хочу, хочу, хочу», — задихалося воно. «Ще, ще, ще», — ревло воно. Так застережливо гавкав під дверима пес Кулана. Ми обоє відсахнулись у приголомшеному зачудуванні, округливши очі, міцно взявшись за руки й розімкнувши вуста.

Якусь мить ми просто дивились одне на одного, і наші тіла, які напружилися й волали, відділяло всього кілька дюймів. А тоді ми збільшили відстань, відпустивши руки. Стукіт у моїх грудях і нуртування крові вщухли не так швидко.

— Добраніч, графине, — стиха промовив Томас.

— Добраніч, Сетанто, — відповіла я, і на його губах промайнула усмішка, а тоді він повернувся й вийшов із моєї кімнати. Вже поринаючи в сон, я усвідомила, що він так і не попросив у мене пояснення щодо перемир’я.

***

Наступні кілька тижнів я рухалась у своєрідному тумані, поєднуючи реальність із нелогічним і водночас абсолютно незаперечним існуванням. Я перестала роздумувати, що зі мною сталося — що зі мною станеться, — і приймала кожен день, хай яким він був. Коли людина бачить жахливі сни, певна частина підсвідомості переконує її, що пробудження прикличе реальність і прожене кошмар. Але це був не жахливий сон. Це стало милим сховищем. І хоча той упертий голос досі шепотів, що я прокинуся, мені стало байдуже, сплю я чи ні. Я прийняла свою долю за допомогою дитячої фантазії, загубившись у світі, який сама і створила, та боячись, що історія справді завершиться, а мені доведеться повернутися до попереднього життя, де вже не було ні Оїна, ні Ірландії, ні Томаса Сміта.

Томас більше не цілував мене, а я нічим не показувала йому, що хочу поцілунків. Ми поклали початок тому, що не готові були відкрити для себе. Деклана не стало, не стало й Енн. Принаймні тієї Енн, за яку він мене мав. Але Томас усе одно розривався між пам’яттю про них і почуттями до мене, а я застрягла між майбутнім, яке було моїм минулим, і минулим, що могло бути моїм майбутнім. Тож ми залишилися в колі відкриттів, що невпинно звужувалося, говорили ні про що та про все водночас, про теперішнє та про тодішнє. Я ставила запитання, а він спокійно відповідав. Він ставив запитання, а я старалася не брехати. Я відчувала ненормальне щастя, вдоволення, що ставило під сумнів мій здоровий глузд, і перебувала серед людей, завдяки яким раділа, що жива — якщо я, звісно, була жива.

Томас брав мене із собою раз чи двічі на тиждень або тоді, коли гадав, що йому знадобляться ще одні руки, а я всіляко намагалася йому допомагати. Мене виростив лікар; я знала основи першої медичної допомоги, не була схильна істерити чи мліти, побачивши кров, і, в принципі, більше нічим похвалитися не могла. Проте Томас, очевидно, думав, що цього досить. Він по змозі залишав мене вдома сидіти з Оїном, який восени мав піти до школи. Оїн познайомив мене з усіма тваринами в Ґарва-Ґлібі — свинями, курми, вівцями й симпатичною бурою кобилою, що чекала лоша, — й назвав їхні клички. Ми стали виходити на тривалі прогулянки вздовж берега й доріжки, вершинами зелених пагорбів, блукали за низькими кам’яними стінами. Я вешталася полями Літріма, а поряд зі мною теревенив Оїн. Ірландія була сіро-зелена, подекуди прикрашена жовтим диким дроком, який ріс на пагорбах і в долинах, і мені хотілося пізнати її ближче.

Часом із нами також ішла Бріджид — спершу через страх, що ми з Оїном зникнемо разом, а потім, напевно, через те, що вподобала фізичну активність. Вона почала ставитися до мене трішечки м’якше, і часом її можна було вмовити на розповідь про дні, коли вона була дівчинкою й жила в Кілтіклогері на півночі Літріму. Так я дещо дізнавалася про її життя. Бріджид, здавалося мені, дивувало, що я так уважно її слухала, що мені хотілося чути її історії, що я взагалі хотіла краще її пізнати. Я довідалася, що в неї є двоє синів і донька, всі старші за Деклана, й була маленька донечка, похована в Баллінаґарі. Я не бачила там надгробка й замислилася, чи не була мітка на могилі дитини просто клаптиком моріжку з каменем, що позначав місце її останнього спочинку.

Найстарша її донька жила в Америці — у Нью-Гейвені, що в штаті Коннектикут. Звали її Мері, і вона вийшла за чоловіка на ім’я Джон Баннон. Вони мали трьох дітей — онуків, яких Бріджид ніколи не бачила, і кузенів, про яких Оїн ніколи мені не розповідав. Двоє синів Бріджид були неодружені. Один із них, Бен, був провідником на залізниці в Дубліні, а другий, Ліам, працював у доках у Слайґо. Жоден із них не приїздив у гості, відколи я опинилася в Ґарва-Ґлібі. Я слухала, як Бріджид розповідає останні новини про кожного зі своїх дітей, і ловила її слова, намагаючись засвоїти те, що мала знати, те, що знала б Енн, і всіляко стараючись хитрощами дати собі раду з рештою.

— Ти добра до неї — до Бріджид, — зауважив якось Томас, коли ми повернулися з прогулянки й дізналися, що він уже вдома. — А вона ніколи не була до тебе надто добра.

Можливо, різниця між «справжньою» Енн Ґаллагер і мною полягала в тому, що їй Бріджид була свекрухою, а мені — прапрабабусею. У моїх жилах текла кров Бріджид. Вона була частиною мене — наскільки великою, скаже лише моя ДНК, та Бріджид належала мені, і я хотіла її пізнати. Перша Енн, можливо, не мала такого відчуття спільності.

У середині серпня Томас поїхав на кілька днів до Дубліна. Він хотів узяти із собою мене, а також Оїна, та врешті-решт передумав. Їхав він, здавалося, неохоче й із острахом, але, засунувши свою медичну сумку й маленьку валізку на заднє сидіння свого «Форда Т», взяв із мене обіцянку залишитися в