Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

— Не йди, Енн, — сказав він з острахом в очах, тримаючи в руках капелюха. — Пообіцяй, що будеш поруч. Пообіцяй, щоб я зміг зробити в Дубліні те, що треба, не вертаючись думками сюди.

Я кивнула, майже не злякавшись. Якщо я досі не повернулася додому, то сумнівно, що я взагалі колись повернуся. Можливо, Томас помітив у моїх очах отой переляк, хай який легкий, бо він тяжко вдихнув і затамував подих, зважуючи його й роздумуючи над ним, а тоді покірно зітхнув.

— Я не поїду, — заявив він. — Почекаю ще трохи.

— Томасе, їдь. Коли ти повернешся, я буду тут. Обіцяю.

Якусь мить він дивився на мої вуста, неначе хотів їх поцілувати, пошукати на них смаку правди, та тут із хати вилетів Оїн і кинувся до Томаса, вимагаючи ніжності й випрошуючи, щоб йому привезли подаруночок із Дубліна, якщо він буде дуже хорошим, поки Томаса не буде. Томас із легкістю підняв його та пригорнув до себе, а тоді висловив свої обіцянки.

— Я привезу тобі подарунок, якщо ти слухатимешся бабуні й глядітимеш маму. І не пускай її близько до озера, — наказав він Оїнові, повернув хлопчика на землю й зазирнув своїми блідо-блакитними очима мені в очі.

У мене тьохнуло серце, і до мене стрімко повернувся спогад, який приніс із собою дивне відчуття дежавю та один рядок, що промайнув у мене в голові.

— Не йди, кохана, до води, сміх хвиль розлучить нас на горе, — пробурмотіла я, і Томас схилив голову набік.

— Що? — перепитав він.

— Нічого. Просто одна річ, яку я колись читала.

— Чому мамі не можна ходити до озера? — з подивом запитав Оїн. — Ми постійно туди ходимо. Гуляємо берегом і пускаємо камінці по воді. Мама мене навчила.

Колись Оїн навчив мене пускати камінці по воді. Чергове запаморочливе коло, у якому незрозуміло, що було перше.

Томас нахмурився, зігнорував Оїнове запитання й ще раз зітхнув, неначе його голова й чуття воювали одне з одним.

— Томасе, їдь. Поки тебе не буде, нічого не зміниться, — твердо сказала я.

22 серпня 1921 року

Я поїхав до Дубліна, тримаючись обома руками за кермо і не в змозі позбутися клубка в горлі. Відколи повернувся де Валера, а генерал-губернатором замість лорда Френча призначили іншу людину, я рідко контактував із Міком. Загалом я мало чим міг допомогти йому. Я був усього-на-всього уважним слухачем. Другом. Спонсором і хранителем таємниць, який робив, що міг, там, де міг. Але я все одно надто довго стояв осторонь і тепер хвилювався попри перемир’я.

Я зустрівся з Міком і Джо О’Райллі, особистим помічником Міка, в пабі «Девлінс». Вони тулилися в підсобці, яку віддали Мікові під кабінет. Двері залишали відчиненими, щоб він міг унюхати біду заздалегідь. Через чорний хід можна було швидко втекти. Мік перебував у «Девлінс» більше, ніж у власній квартирі. Він рідко затримувався в одному місці надто довго, і якби не відданість пересічних громадян, які знали, що він за людина, й не прохопилися навіть словом попри призначену за його голову винагороду, Міка вже давно схопили б. Слава його зросла до колосальних масштабів, і я боявся, що конфлікти з головою Дойлу значною мірою спричинені популярністю Міка. Коли він сказав мені, що Дев (де Валера) думає, чи не послати його до Америки, щоб «вивести з боротьби», я стривожився.

Я не вірив власним вухам. Мік і є боротьба; я так йому і сказав. Без нього наше ірландське повстання — це лише символізм і страждання без результатів, достоту як усі інші ірландські повстання за останні кількасот років.

Джо О’Райллі погодився зі мною, і я вперше замислився, скільки йому років. Небагато. Однозначно менше, ніж мені. Але Джо О’Райллі був виснажений. І Мік теж. Його вже давненько мучив шлунок, і біль у ньому був такий сильний, що я запідозрив кілька виразок і взяв із Міка обіцянку скоригувати раціон.

«Дев мене не відішле — не знайде потрібної підтримки. Але, доку, він може послати мене до Лондона. Він твердить, що пошле мене домовлятися про умови договору», — повідомив Мік.

Я сказав Мікові, що вважаю це доброю новиною, та тут він розповів мені, що де Валера хоче залишитись у Дубліні.

Мік сказав: «Він протягом місяців зустрічався з Ллойд Джорджем через перемир’я, але тепер, коли настав час домовлятися про договір, хоче відступитися? Дев не дурний. Він хитрий. Грається в лялькаря».

«Отже, ти — цап-відбувайло». Дійти такого висновку було неважко.

«Так. Він хоче, щоб на мені все окошилося, якщо переговори проваляться. Ми не дістанемо всього, чого хочемо. А може, й не дістанемо нічого з того, що хочемо. І вже достоту, чорт забирай, не дістанемо Ірландської Республіки без відділення півночі від півдня. Дев це знає. Знає, що Англії до снаги знищити нас у відкритому конфлікті. У нас три, може, чотири тисячі бійців. І все. Він нічого не знає про стратегію, яку ми застосовуємо».

Від хвилювання Мік перебирав з емоціями, а я мовчки слухав, поки він ходив сюди-туди й розповідав про свої страхи. «Ми боролися безчесно й боролися малими силами. Ми сподівалися, що ірландці нас переховуватимуть, прихищатимуть, годуватимуть і мовчатимуть, як води в рот набравши. Так і було. Так і було, хай йому грець! Навіть як торік у Корку палили ферми і коли в кожному графстві пускали на вогонь підприємства. Коли у Слайґо нам мстились і допи стріляли священникам у голови, бо ті відмовлялися здавати своїх парафіян. Коли юнаків, непричетних до Кривавої неділі, катували й вішали, бо хтось мусив поплатитися, ніхто не заговорив, ніхто не зрадив».

Мік упав у крісло, зробив великий ковток стауту[33], що стояв перед ним, витер рота й повів далі:

«Ми просимо одного — і століттями просили одного: щоб вони пішли. Дозволили нам керувати собою самим. Ллойд Джордж знає, що оголошення повномасштабної війни проти ірландського народу не буде сприйнято добре у світовому суді. Католицька церква зробила заяву про осуд тактики британців. Джорджа благали подумати про можливість розв’язання ірландського питання. Навіть Америка втрутилась. А це для нас найголовніше. Та ми не можемо продовжувати так надалі. Ірландія не може».

Ірландія не може. І Мік не може. Джо О’Райллі теж не може. Щось має не витримати.

«Ти поїдеш?» — запитав я Міка, і він кивнув.

«Не бачу іншого виходу. Зроблю все, що зможу. Хай що я